Чисті води (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)
Автор казки: В.Яцкул-Пантазьєва
Гей, воли, чого ви стали?
Я вас, що не випасав?
Невже в полі ви не паслись,
Коли місяць випливав? –
Воли хвостами покрутили
Та й до водопою…
Біля Гептурки спинились
Й на старого подивились.
Він у вуса посміхнувся
Та й махнув рукою.
Виліз з воза і пішов
Говорить з вербою:
- Що, стара, усе скрипиш
І з водою гомониш? –
А затим послухав шепіт,
Що йшов осокою.
Очерет щось шелестів
Й хитав головою.
Крячка крякнула й злетіла…
Дід присів на зруба.
- А ви, воли попасіться,
Бо й мені тут любо!
Він зіперся на вербу
І поринув в думи…
Вітер грав його вусами,
Розкуйовдив чуба.
Раптом чує звідкись голос:
- Діду, ви не вмерли? –
Він у вуса посміхнувся
І глянув довкола.
- А ти звідки тут взялася?
І чому не вдома? –
Перед ним стояла внучка
З квітами аїру. –
Я казав тобі чекати
Й ні ногою з дому!
Це навіщо ти зірвала?
- То від вас прикрилась.
- А воли тебе почули,
Тому й зупинились.
Що там трапилось такого?
- Та нічого, діду!
Ви казали, що тут казка
Десь живе поблизу.
От я й бігла, що є духу
Поміж осокою.
Ви так гарно тут сиділи…
Слухали, напевно.
Я ж присіла і чекала,
Щоб почути казку.
Та, мабуть, вона не хоче
Впускать в своє царство.
А ви, діду, та-а-к хропі-і-ли,
Що я аж злякалась…
Дід у вуса посміхнувся:
- Ну йди вже до мене.
І присядь ось тут, на зруба,
Шибеник палений.
Мала сіла біля діда,
Тихо пригорнулась,
Коли чує він співає:
- Розлилася Вись Велика
В степовому краї.
Приїжджали козаченьки
І тут зимували.
А на згадку про Миргород
Новий збудували.
Залишали жінку й діток
І йшли воювали. –
Дід співав гарно…
Голос його линув
З глибин душі.
І, здавалося,
Що співає уся Гептурка,
А степ, зачарований
Красою голосу,
Слухає…
Він замовк…
Але річка ще довго співала
Своїми передзвонами…
Мала тихо запитала:
- Дідуню! Чому ти,
Коли прилітаєш,
До Гептурки поспішаєш?
Говориш з вербою
Та ще й з осокою.
Аїр розглядаєш,
Ніби щось шукаєш…
З очеретом все шепочеш…
Розказати ти не хочеш,
Що тут відбувалось?
- Ой, мала!
Ну ти й причепа!
Про все хочеш знати.
Швидко станеш ти старою,
Як бабуся Гната…
- А хіба вона стара?
Скільки їй вже років?
- Та, мабуть, що більше сотні…
- Ой, діду, не хочу!
Дід у вуса посміхнувся
Й почав загадково:
- Вітер віє ще й гуляє,
Але дощику немає.
Дощик, дощик!
Де ти ходиш?
Чом до нас ти не заходиш?
Ти зайди.
Ми погуляєм.
Землю разом повмиваєм,
Приберемо, заживемо
І по небу знов підемо.
Раптом знявся вітер…
І серед чистого неба
Ударив грім.
Степ і Гептурка притихли.
Лише очерет хитав голівками
І про щось шепотів.
Мали тихо промовила:
- Діду!
Це ти його накликав?
- Та вже й не знаю, -
ніяковіючи промовив старий.
- Подивись, он щось чорне суне…
По небу пливла велика
Чорна хмара.
Стара верба проскрипіла:
- Швидше втіка-а-йте…
До сірого вола у ву-у-хо залізайте
І там перечекайте.
Дід підхопив онуку
І мерщій до сірого вола.
Той голову опустив
І до вуха запустив.
А у вусі диво дивне…
Стіл стоїть,
А на столі:
Хліб, ковбаси,
Сало гарне,
Помідори, огірки.
Роздивились…
Це - світлиця.
Тихо й затишно у ній.
Рушниками гарно вбрана
Пахнуть трави польові.
У кутку під образами
Худорлявий дід сидить.
В полотняній вишиванці
І з ціпком в правій руці.
- Добрий день!
- І мир вам в хату! –
привіталися вони.
- Якщо з миром то проходьте.
Хліб і сіль наш на столі.
Присідайте, пригощайтесь…
Ось тут ряжанка смачна
І медок для тебе, Насте,
Бджілка з поля принесла.
Ти, Іване, теж присядь.
Покуштуй козацьких страв.
Та й давно ми не стрічались
Є що, мабуть, розказать.
Дід з онукою присіли
І взялися куштувать.
- Чуєш, діду, ти скажи:
"Звідки цей дідусь нас знає?"
- А ти що - не здогадалась?
Ми ж у царстві казкаря,
Котрий все на світі зна.-
Настя ложку облизала,
Бо медок смачненький був:
- Красно дякую за страви.
Можна, я гулять піду?
- А чому не можна, Насте? -
дід у вуса посміхнувся. -
Тільки з двору ні ногою
Й шкоду десь там не зроби!
Бо казки всі позбиваєш,
Буде потім, що робить.
Настя пулею із хати
Та й не чує діда вже,
Бо вона у царстві казок,
Де цікаво їй усе.
Ось і двір улитий сонцем
І сарай он там стоїть.
Біля нього дуб столітній,
А під дубом віз лежить.
Настя воза обійшла
І побачила, що він
Мохом весь чомусь обріс.
Раптом чує:
- Хто ти? Хто ти?
І чому сюди прийшла? -
Настя глянула довкола
І нікого не знайшла.-
Хто ти? Що тобі тут треба?
Забирайся чимскоріш!
- Настя я! А ти не сердся.
Хто ти? Вийди покажись!
- Ти не схочеш мене бачить,
Бо дівчисько і мала.
А ще глянеш і заплачеш,
Закричиш і драпака.
- Я дівчисько. І що з того?
Плакати? Оце вже ні!
Драпати - позор для роду.
Краще вийди, покажись.
- Ну гаразд, залазь під воза. -
Настя швидко присіда
І під воза заліза.
- Але ж, де ти?
- Обережно! Над тобою,
Подивись! -
Настя глянула угору
І завмерла якусь мить.
- Ну то що? Кричати будеш?
І тікати, що є дух?
- Що-о? Про кого ти говориш?
Павучків я не боюсь.
- Павучків я не бось,-
пробурчав павук над нею. -
А я зовсім не павук.
Візавієць. Програміст.
А потрапив я до вас,
Бо лазутчик Короїд
На корабель наш проник
І змінив усю програму,
Що заклали в Візаві.
- Постривай, не поспішай!
Візаві - це що? Країна?
- Ні, планета.
Така ж гарна, як Земля.
Вона схожа чимсь на вашу,
Але трішки не така.
Я змінив багато тіл,
Щоб мене не помічали
І програму Візаві
Відновить не заважали.
- Але ж ти був не один?
- Вірно. Нас було багато...
І вони змінили тіло,
Хто на бджілку, на жука.
Коли ніч тут наступає
Всі вони летять сюди
І приносять все потрібне,
Щоб програму відновить.
- Все ж тебе не розумію.
Ти сказав, що ти працюєш.
Де ж робочий стіл, системи,
Що ти хочеш відновить?
Тут лиш бачу павутиння,
Мох та пил, і бруд лежить.
- Ти нічого не чіпай!
Руки при собі тримай.
Для людей ми все закрили.
- Павучок, але ж чому?
- Люди звичку таку мають -
Всюди носа свого пхають.
Все їм треба подивиться
І пощупать, і зламать.
- Павучок, так це ж цікавість
І бажання все пізнать.
На Землі ви теж звикали
І до всього придивлялись,
Пробували, співставляли
І аналіз свій давали.
Покажи мені корабель
І подобу, що ти маєш
На планеті Візаві.
- Що-о!
- Насте, Насте!
Досить спати,
Час додому поспішать.
Зачекалась нас бабуня.
Десь вже вийшла виглядать, -
став будити внучку дід.
Та мала заснула в діда,
Притулившись на плечі.
Він підняв її, притиснув
І поніс, мов скарб землі.
А затим поклав на сіно,
Що лежало на гарбі.
Сам вмостився біля неї
Й наказав волам іти.
Ті спокійно, як воли,
Йшли погойдуючи тілом.
І здавалось, що весь світ,
Зачарований цим дивом,
Де в гармонії буття
Проживає вся природа…
Дід замріяно співав
Для малої «Чисті води…».
33-й (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)| Журавочка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка мого діда (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Іванка та хлопчика Потічка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про вертунців і Бабу Ягу (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Тризуб (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Україну (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казки бабусі Валі (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Лебедина казка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Ода воді | Притча про вдячність (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Сказка о звезде (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Сказка о космосе (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Степова перлина (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Чисті води (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)
