Три леви. Іспанська народна казка

Матеріал з Казки українською мовою

Жили собі чоловік та жінка, і було в них троє синів.

Та раптом чоловік захворів і помер.

Залишилася жінка вдовою.

У неї от-от мала народитися четверта дитина.

І тоді сини сказали:

— Мамо, ми йдемо з дому.

Коли народиться хлопчик, ми повернемося, а як дівчинка, то ні.

З нами станеться велике нещастя, від якого нас зможе врятувати тільки сестричка, коли виросте.

Мати заплакала і попрощалася з синами.

Невдовзі в неї народилася донечка.

Мати стала ще дужче журитися та плакати, бо втратила надію побачити синів.

З цієї зажури вона захворіла і померла, попрохавши перед смертю сусідку потурбуватися про дочку.

А сусідка була дуже добра жінка. Вона взяла дівчинку до себе і любила її, мов рідну дочку.

Дівчинка була гарненька й мила і всім дуже подобалася.

Не подобалася вона тільки сусідчиній дочці, яка ревнувала сирітку до матері й не проминала нагоди, щоб ні за що скривдити її.

Мати дорікала своїй дочці за те, що та кривдить названу сестру.

Але дочка все одно з кожним днем дедалі більше ненавиділа дівчину.

Нещасна сирітка покірно терпіла знущання хазяйської дочки, але, зрештою, не витримала і пішла з дому світ за очі.

От іде вона густим лісом, аж стало смеркатися.

Думає бідолашна дівчина, де б їй переночувати.

Коли зирк — стоїть замок.

Підійшла до нього дівчина, та не може знайти дверей.

Стала вона плакати й благати долю, щоб змилувалася над нею.

І враз одна стіна замку відсунулася, й утворився прохід.

Недовго думаючи, дівчина пройшла, і стіна знову стала на місце.

Дівчина опинилася в розкішному дворі з великим водограєм і красивими деревами, яких вона раніше не бачила.

Увійшла в замок, а там — накритий стіл із найрізноманітнішими стравами.

Раптом почувся шум. Дівчина обернулась і помітила трьох дуже гарних левів, що уважно стежили за нею.

Вона тікати, леви навздогін. Але їх зупинив голос:

— Любіть її, вона ваша сестра!

Тієї ж миті леви обернулися на трьох вродливих юнаків.

Вони підійшли до дівчини і попросили розповісти, як вона проникла в замок.

Дівчина розказала їм про те, як зайшла сюди, а також про те, хто вона і звідки.

І тоді брати впевнилися, що це їхня сестра. Вони попрохали її слухати їх і робити, що вони скажуть,— тоді все кінчиться гаразд.

От залишилася дівчина жити в замку.

Вечорами вона бачила, як приходили троє левів і, зайшовши в замок, оберталися на людей.

Але коли прокидалася вранці, юнаків уже не було.

Дні стояли довгі. Дівчина готувала їсти, прибирала, а потім сідала край високого вікна і вишивала.

З вікна їй видно було поле, й іноді вона бачила в хащах левів, які ласкаво дивилися на неї, махаючи хвостами, а потім зникали в заростях аж до вечора.

Одного разу, коли дівчина сиділа й вишивала, почувся звук мисливських ріжків, а потім з’явилися й самі мисливці.

Серед них вирізнявся дуже вродливий юнак — королевич.

Побачивши у вікні гарненьку дівчину, він облишив переслідувати здобич і спробував проникнути в замок.

Не знайшовши дверей, королевич звелів приставити до вікна драбину.

Піднявся по ній, заспокоїв перелякану дівчину і розповів, хто він такий.

А ще сказав, що, побачивши дівчину, закохався в неї і хоче з нею одружитися.

Дівчина дала згоду — і королевич припав їй до серця, і волі хотілося.

Юнак спитав, із ким вона живе в цьому замку і як сюди потрапила.

Тільки-но дівчина хотіла відповісти, як почувся голос:

— Якщо мовчатимеш три роки, твої брати будуть щасливі.

Якщо ж заговориш — помреш, а твої брати назавжди залишаться левами.

Почувши це, перелякана дівчина зціпила зуби, і хоч як юнак допитувався, вона мовчала.

Глянула на ліс і там, далеко, побачила трьох левів, які дивилися на неї, ласкаво махаючи хвостами.

А королевич сказав:

— Я не знаю, чому ти враз замовкла, але якщо навіть ти й захворіла і залишишся німою, я все одно тебе люблю і прошу стати моєю дружиною.

Дівчина глянула на левів, і ті згідливо схилили голови. Отож вона й дала королевичу згоду.

Він спустив її вниз і повіз до себе в палац.

У палаці королевич розповів батькам, як він знайшов дівчину та що з нею прилучилося. Але все одно він із нею одружиться.

Батько, який дуже любив сина і ні в чому йому не відмовляв, не перечив.

Він був тяжко хворий і, передчуваючи, що скоро помре, хотів, аби син одружився.

Але мати, властолюбна жінка, розуміла, що через синове одруження вся влада перейде до невістки, і не згоджувалася на весілля.

— Яке безглуздя! — казала вона.— Що ти робитимеш із німою дружиною?

Це ж і діти можуть народитися німими! Як зможе правити королівством німий король?!

— Не турбуйтеся, мамо,— заспокоював її королевич.

— Вона німа не від народження і може вилікуватися.

Коли я зустрів її, вона розмовляла так, як ви зі мною.

І хоч би що на мене чекало, я все одно одружуся з нею.

І королевич одружився.

Невдовзі після весілля помер батько.

Юнак став королем, а дівчина — королевою.

Новий король не міг натішитися на свою дружину — така вона була добра до всіх і лагідна з ним, немов хотіла, аби він забув, що вона німа.

Радість короля стала ще більшою, коли він дізнався, що незабаром у них буде дитина.

Але цю радість затьмарила сумна звістка: сусідній король пішов на нього війною.

Довелося покинути домівку, а молоду дружину припоручити матері, хоч король знав, що та люто ненавидить невістку.

От настав час, і королева народила хлопчика. Чуючи серцем, що його можуть у неї забрати, вона відтяла дитині пальчик на нозі.

Так і сталося, як передчувала королева. Щойно свекруха дізналася, що народився хлопчик, звеліла закрити його в скриню і кинути в море.

Але вірна камеристка, яку попередила королева, не спускала очей з емісарів.

Як тільки вони виконали наказ лихої свекрухи, вона сіла в човен, підібрала скриню і ростила дитину потай від старої.

Король у листах не переставав розпитувати про дружину.

Мати написала йому, що знайшовся мертвий хлопчик, а дружина після цього стала зраджу-вати короля. її, писала вона, слід суворо покарати.

Король не повірив матері й наказав до його повернення нічого не робити. Коли виявиться, що все правда, він сам покарає дружину.

Минуло два роки, скінчилася війна, і король повернувся додому.

Йому дуже хотілося побачити дружину.

Але хитра мати, боячись викриття, повела його до себе і наговорила про невістку казна-чого.

А свідки — звісно ж, за гроші — підтвердили її слова.

Одна тільки камеристка спробувала захистити свою господиню, але мати короля сказала, що та захищає злочинницю.

А решта слуг не насмілилися нічого казати, бо дуже боялися лихої господині.

Король, який щиро кохав дружину, не хотів нічому вірити.

Він запитував у неї, чи правда все те, що про неї говорять, але бідолаха тільки заперечливо хитала головою і плакала.

Король був у розпачі.

А мати короля домагалася суду над нещасною невісткою.

І король, під на-тиском свідків, не мав іншої ради, як дати згоду на суд.

За зраду чоловіка сердегу засудили до страти.

На ешафот її повели того дня, коли минуло три роки, як вона пішла із замку.

Саме сьогодні, коли годинник проб’є дванадцяту, вона могла б заговорити, а отже, й розбити всі наклепи, які звела на неї свекруха.

Та чи вдасться дожити до цієї щасливої миті?..

На майдані перед ешафотом була сила-силенна людей.

Всі були в жалобі, бо любили королеву.

Тільки королева-мати та двірська челядь не тямилися від радощів, немов прийшли на свято.

Це ще дужче засмучувало короля, який ніяк не хотів вірити у зраду дружини.

Підіймаючись східцями, королева обвела очима краєвид і там, удалині, побачила замок, між гострих шпилів якого стояло три леви.

Діставши хусточку, вона замахала, немов запитуючи в них, чи можна вже їй заговорити, та леви заперечливо крутили хвостами.

Мати короля дала знак починати страту.

Але королева так благально глянула на короля, що він звелів зачекати і нічого не робити без його наказу.

Мати від злості закусила губу, але не могла нічого вдіяти.

У цей час із протилежного боку майдану почулися злякані крики.

Король підвівся, щоб дізнатися, що сталося, і побачив, як задкують охоплені жахом люди.

Вони давали дорогу трьом чудовим левам, котрі, нікого не чіпаючи, піднялися на ешафот, облизали руки королеві й сіли біля неї, повернувшись обличчям до людей. Кат і варта злякано відступили.

Цієї миті пролунало дванадцять ударів.

Варта, отямившись від переполоху, спробувала напасти на левів.

Але з останнім ударом годинника леви оберну-лися на трьох струнких юнаків.


Юнаки, взявши королеву за руки, спустилися з ешафота і попрямували до короля.

Старший із них сказав:

— Ваша величносте!

Ось її величність ваша дружина, чиста, як того дня, коли ви забрали її із замку, і вільна від бруду, яким намагалася облити її ваша мати.

Коли наша сестра залишала замок, їй було наказано три роки мовчати.

Від цього мовчання залежали її життя і наша свобода.

Вона виконала свою обіцянку, і ми, її брати, завдяки цьому звільнилися від злих чарів. Ми при-йшли засвідчити її відданість і врятувати їй життя.

Король, не тямлячись від радощів, обняв дружину і обернувся до матері.

Та, скаженіючи від люті, сказала, що все це наклеп, що юнаки хочуть обманути короля, і знову накинулася із звинуваченнями на його дружину.

Але король мовив дружині:

— Захищайся, ти вже можеш говорити і присоромити свекруху.

Королева сказала чоловікові, щоб він зажадав повернути свого сина, якого в неї відняла королева-мати. Але та відповіла, що хлопчик знайшовся мертвим, і вона звеліла поховати його.

Тоді королева подала знак камеристці, і та побігла й привела дворічного хлопчика.

Він був як дві краплі води схожий на батька. Королева зняла з ніжки черевичок і показала королю, що в хлопчика нема одного пальчика.

— Цей пальчик,— сказала вона,— я відтяла, щоб згодом упізнати сина. Я знала, що ваша мати відніме його в мене. І я не помилилася.

І королева розповіла, як камеристка врятувала і виростила хлопчика.

Король хотів покарати матір, але королева ублагала його подарувати їй життя.

І тоді він наказав прогнати заздрісницю геть із королівства.

Молодий король, його дружина та їхній синок жили в добрі та злагоді довго-довго.