Чисті води (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)

Матеріал з Казки українською мовою

Автор казки: В.Яцкул-Пантазьєва


Гей, воли, чого ви стали?

Я вас, що не випасав?

Невже в полі ви не паслись,

Коли місяць випливав? –


Воли хвостами покрутили

Та й до водопою…

Біля Гептурки спинились

Й на старого подивились.


Він у вуса посміхнувся

Та й махнув рукою.

Виліз з воза і пішов

Говорить з вербою:

- Що, стара, усе скрипиш

І з водою гомониш? –


А затим послухав шепіт,

Що йшов осокою.

Очерет щось шелестів

Й хитав головою.

Крячка крякнула й злетіла…


Дід присів на зруба.

- А ви, воли попасіться,

Бо й мені тут любо!


Він зіперся на вербу

І поринув в думи…

Вітер грав його вусами,

Розкуйовдив чуба.


Раптом чує звідкись голос:

- Діду, ви не вмерли? –

Він у вуса посміхнувся

І глянув довкола.


- А ти звідки тут взялася?

І чому не вдома? –

Перед ним стояла внучка

З квітами аїру. –

Я казав тобі чекати

Й ні ногою з дому!

Це навіщо ти зірвала?


- То від вас прикрилась.


- А воли тебе почули,

Тому й зупинились.

Що там трапилось такого?


- Та нічого, діду!

Ви казали, що тут казка

Десь живе поблизу.

От я й бігла, що є духу

Поміж осокою.

Ви так гарно тут сиділи…

Слухали, напевно.

Я ж присіла і чекала,

Щоб почути казку.

Та, мабуть, вона не хоче

Впускать в своє царство.

А ви, діду, та-а-к хропі-і-ли,

Що я аж злякалась…


Дід у вуса посміхнувся:

- Ну йди вже до мене.

І присядь ось тут, на зруба,

Шибеник палений.


Мала сіла біля діда,

Тихо пригорнулась,

Коли чує він співає:

- Розлилася Вись Велика

В степовому краї.

Приїжджали козаченьки

І тут зимували.


А на згадку про Миргород

Новий збудували.

Залишали жінку й діток

І йшли воювали. –


Дід співав гарно…

Голос його линув

З глибин душі.

І, здавалося,

Що співає уся Гептурка,

А степ, зачарований

Красою голосу,

Слухає…

Він замовк…

Але річка ще довго співала

Своїми передзвонами…


Мала тихо запитала:

- Дідуню! Чому ти,

Коли прилітаєш,

До Гептурки поспішаєш?

Говориш з вербою

Та ще й з осокою.

Аїр розглядаєш,

Ніби щось шукаєш…

З очеретом все шепочеш…

Розказати ти не хочеш,

Що тут відбувалось?


- Ой, мала!

Ну ти й причепа!

Про все хочеш знати.

Швидко станеш ти старою,

Як бабуся Гната…


- А хіба вона стара?

Скільки їй вже років?


- Та, мабуть, що більше сотні…


- Ой, діду, не хочу!


Дід у вуса посміхнувся

Й почав загадково:

- Вітер віє ще й гуляє,

Але дощику немає.

Дощик, дощик!

Де ти ходиш?

Чом до нас ти не заходиш?

Ти зайди.

Ми погуляєм.

Землю разом повмиваєм,

Приберемо, заживемо

І по небу знов підемо.


Раптом знявся вітер…

І серед чистого неба

Ударив грім.

Степ і Гептурка притихли.

Лише очерет хитав голівками

І про щось шепотів.

Мали тихо промовила:

- Діду!

Це ти його накликав?

- Та вже й не знаю, -

ніяковіючи промовив старий.

- Подивись, он щось чорне суне…


По небу пливла велика

Чорна хмара.

Стара верба проскрипіла:

- Швидше втіка-а-йте…

До сірого вола у ву-у-хо залізайте

І там перечекайте.




Дід підхопив онуку

І мерщій до сірого вола.

Той голову опустив

І до вуха запустив.


А у вусі диво дивне…

Стіл стоїть,

А на столі:

Хліб, ковбаси,

Сало гарне,

Помідори, огірки.


Роздивились…

Це - світлиця.

Тихо й затишно у ній.

Рушниками гарно вбрана

Пахнуть трави польові.


У кутку під образами

Худорлявий дід сидить.

В полотняній вишиванці

І з ціпком в правій руці.


- Добрий день!

- І мир вам в хату! –

привіталися вони.


- Якщо з миром то проходьте.

Хліб і сіль наш на столі.

Присідайте, пригощайтесь…

Ось тут ряжанка смачна

І медок для тебе, Насте,

Бджілка з поля принесла.

Ти, Іване, теж присядь.

Покуштуй козацьких страв.

Та й давно ми не стрічались

Є що, мабуть, розказать.


Дід з онукою присіли

І взялися куштувать.


- Чуєш, діду, ти скажи:

"Звідки цей дідусь нас знає?"

- А ти що - не здогадалась?

Ми ж у царстві казкаря,

Котрий все на світі зна.-


Настя ложку облизала,

Бо медок смачненький був:

- Красно дякую за страви.

Можна, я гулять піду?

- А чому не можна, Насте? -

дід у вуса посміхнувся. -

Тільки з двору ні ногою

Й шкоду десь там не зроби!

Бо казки всі позбиваєш,

Буде потім, що робить.


Настя пулею із хати

Та й не чує діда вже,

Бо вона у царстві казок,

Де цікаво їй усе.


Ось і двір улитий сонцем

І сарай он там стоїть.

Біля нього дуб столітній,

А під дубом віз лежить.


Настя воза обійшла

І побачила, що він

Мохом весь чомусь обріс.

Раптом чує:

- Хто ти? Хто ти?

І чому сюди прийшла? -

Настя глянула довкола

І нікого не знайшла.-

Хто ти? Що тобі тут треба?

Забирайся чимскоріш!

- Настя я! А ти не сердся.

Хто ти? Вийди покажись!

- Ти не схочеш мене бачить,

Бо дівчисько і мала.

А ще глянеш і заплачеш,

Закричиш і драпака.

- Я дівчисько. І що з того?

Плакати? Оце вже ні!

Драпати - позор для роду.

Краще вийди, покажись.

- Ну гаразд, залазь під воза. -


Настя швидко присіда

І під воза заліза.

- Але ж, де ти?

- Обережно! Над тобою,

Подивись! -

Настя глянула угору

І завмерла якусь мить.

- Ну то що? Кричати будеш?

І тікати, що є дух?

- Що-о? Про кого ти говориш?

Павучків я не боюсь.

- Павучків я не бось,-

пробурчав павук над нею. -

А я зовсім не павук.

Візавієць. Програміст.

А потрапив я до вас,

Бо лазутчик Короїд

На корабель наш проник

І змінив усю програму,

Що заклали в Візаві.

- Постривай, не поспішай!

Візаві - це що? Країна?

- Ні, планета.

Така ж гарна, як Земля.

Вона схожа чимсь на вашу,

Але трішки не така.

Я змінив багато тіл,

Щоб мене не помічали

І програму Візаві

Відновить не заважали.

- Але ж ти був не один?

- Вірно. Нас було багато...

І вони змінили тіло,

Хто на бджілку, на жука.

Коли ніч тут наступає

Всі вони летять сюди

І приносять все потрібне,

Щоб програму відновить.

- Все ж тебе не розумію.

Ти сказав, що ти працюєш.

Де ж робочий стіл, системи,

Що ти хочеш відновить?

Тут лиш бачу павутиння,

Мох та пил, і бруд лежить.

- Ти нічого не чіпай!

Руки при собі тримай.

Для людей ми все закрили.

- Павучок, але ж чому?

- Люди звичку таку мають -

Всюди носа свого пхають.

Все їм треба подивиться

І пощупать, і зламать.

- Павучок, так це ж цікавість

І бажання все пізнать.

На Землі ви теж звикали

І до всього придивлялись,

Пробували, співставляли

І аналіз свій давали.

Покажи мені корабель

І подобу, що ти маєш

На планеті Візаві.

- Що-о!


- Насте, Насте!

Досить спати,

Час додому поспішать.

Зачекалась нас бабуня.

Десь вже вийшла виглядать, -

став будити внучку дід.

Та мала заснула в діда,

Притулившись на плечі.

Він підняв її, притиснув

І поніс, мов скарб землі.

А затим поклав на сіно,

Що лежало на гарбі.

Сам вмостився біля неї

Й наказав волам іти.

Ті спокійно, як воли,

Йшли погойдуючи тілом.

І здавалось, що весь світ,

Зачарований цим дивом,

Де в гармонії буття

Проживає вся природа…

Дід замріяно співав

Для малої «Чисті води…».