Казка про вертунців і Бабу Ягу (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)
Автор казки: В.Яцкул-Пантазьєва
Ранок сонце зустрічає
І красу у тім вінчає.
Річка спить, та в ній життя
Пробудилось вже від сна.
Заспівали солов’ї
І зозуля на вербі.
В небі синім журавлі,
Мов віночок, закружляли
І на промисли подались.
Хочеш, казку розкажу?
Ну, звичайно, не просту,
Казку диво-чарівну…
Не за синіми морями,
Не за чорними лісами,
А у Всесвіті великім,
Де життя своє іде
І закони береже -
Є планета, як твоя,
Може більша, може менша,
Достеменно я не знаю,
Бо туди ж я не літала,
Від людей я це чувала.
Вертунець вона зоветься
І звичайно, як ведеться -
Там народ живе сміливий,
Турботливий і красивий.
Все із чим вони стикались
Роздивлялись, виявляли,
Що і як воно жиє?
Яку користь то дає?
В чому радість і краса,
І гармонія буття?
Вони тіло тренували,
Інтелект свій розвивали.
Будували кораблі:
І космічні, і морські.
Та найбільше полюбляли
Мандрувати у світах.
Їм хотілось все пізнати
І до істини дістатись,
Козаки вони сміливі -
Браві хлопці чорнобриві.
Так мандруючи світами,
Поверталися додому…
Але щось пішло не так,
І ніхто не знає як.
Крізь туман ледве пробились…
На планету опустились,
Що була на їх шляху.
Не планета, просто рай.
Голубі моря й озера,
Ріки повнії життя
І рослинність, мов жива .
На очах то виростала,
А то раптом десь зникала.
Дивно вів себе і ліс…
Ніби був, та раптом зник.
Білі лебеді літали -
Хто зна звідки виринали.
А земля? Немов, жива -
То співала, то бурчала,
А то полум’ям кидалась.
Їх це дуже здивувало:
- Флора й фауна тут є.
А який народ живе?
Де й чому всі поховались? -
призадумались вони.
І до вченого подались,
Щоб загадку розгадав
І якусь підказку дав.
Всі його Наумом звали,
Бо прожив він більше всіх
І побачив вже чимало,
І сказати щось то міг.
Той сидів біля озерця
Весь у квітах, ніби спав,
Тільки руки час від часу
Все у воду опускав
І щось тихо промовляв.
Вертунці тут зупинились
І уважно так дивились:
«Що то робить їх Наум?»
Раптом всі відчули враз
Дивний запах ароматів.
Піднімався він з землі
І торкався струн душі.
Грав оркестр, а потім скрипка -
Ніжна, чуйна, чарівна.
Грала скрипка Страдіварі…
Всі відчули це сповна .
А затим затихло все -
Й пелена з очей упала.
Перед ними у поклоні
Шанобливо вряд стояли
Посланці планети-диво.
- Ми вітаєм вас, прибульці,
Із планети Вертунці
І запрошуємо в гості
До принцеси Роз-Марі.
Але спершу ви приймете
Водні ванни у Лі-Лі,
Щоби тіло відпочило
І відчули аромат,
Що дарує ця планета
І вітає усіх вас.
І не встигли вертунці
Хоч би щось на те промовить,
Як уже приймали ванни,
Що несли в собі життя.
І космічний пил змивали,
Струни дум перебирали
Й придивлялись до життя.
Тут все гарне і чудове -
Все таке як має буть.
Але щось їх все ж тривожить…
Ну, а що? У чому суть?
Подивились на Наума
Й заніміли від тих змін.
Перед ними їх ровесник…
- А куди ж то дідо дівсь?
Глянули вони на себе
Й похололо все в душі,
Вони стали хлопчаками,
А не мудрії мужі.
Призадумалися крепко
Над проблемою буття.
- Отже, всі оці «земляни»
Мають вічнеє життя...
І ніколи не старіють,
І не йдуть у забуття…
Диво дивнеє твориться -
Не планета, просто рай!
Враз Наум прийшов до тями
Й нумо хлопців всіх будить:
- Гей-но, хлопці, хвате спати,
Просипатися пора!
А то зараз нас проглотить
Ця прекрасная земля…
Вертунці щось там бурчали
І крізь сон все опирались.
Та Наум той був настирний -
Ляпас гарний всім їм дав
І понюхать нашатиру,
Що є гарним бомбардиром
На всі випадки життя.
Вони всі прийшли до тями
Й розглядались навкруги.
- А куди поділись пані?
- Де чарівнії їх ванни?
- Пелюстки троянд кохання,
Що так ніжно нам співали
Тіло й душу огортали?
Та Наум був безупинним…
Тормошив і тормошив,
А затим корінням хрону
Й часником натер їм скроні,
Полину всім в руки дав
Й про домівку нагадав.
Хлопці враз зашевелились…
Обтрусились, прибодрились
Й тільки рушили вже йти
Як почули ніжний голос:
- Вертунці, а ви куди? –
Вони чинно зупинились,
На Наума подивились,
А Наум вус підкрутив
Й згорда так заговорив:
- За прийом вам дуже вдячні,
Але й честь пора вже знать.
Та мені чомусь здається,
Що я знаю звідкись вас.
Голосок хоч і тоненький,
Та мій слух ще ого-го.
Нотки пам’яті тривожать
І на згадку щось приходить…
- Так, Наумчику, це я,
Баба Ага, що на Висі
У старій вербі жила.
А от зараз в очереті…
Ось така моя біда.
- На болотах в сухостоях
Ти, Ягусенько, жила.
До людей все добиралась
І добренькой прикидалась,
Щоб украсти в нас ракету
І до ступи прикріпить.
- Так, Наумчику, то правда…
І ракету я взяла,
Та вона за стільки років
І сама вже віджила.
А моя бідненька ступа,
В лісі в ступорі стоїть.
Ох, а як же я літала!..
Та й літала так далеко…
Побувала на планетах,
Зустрічалася з ріднею,
Брала різні чудеса…
- Ти, Ягусенько, їх крала!
- Ну, а як прожити в світі?
Чудеса є чудеса…
- Ну, а ми тобі навіщо?
В нас же техніка новійша…
І для чого ця туманність,
Що ось тут ти розвела?
Та ще й в жаб’яче болото
Царські бані приплела.
- Ти хоч звешся і Наумом,
А втямки не добереш,
Що літати моя слабість.
Та ще й техніка така…
Ось послухай як зоветься :
«На-ана, Нана чудеса».
А я бачиш тут застряла
Стільки чар вже перебрала,
Щоб когось та заманить.
І насилу спрацювало…
Я гостила в Андромеди,
Гостювала років сто,
І такого там набрала…
- Кра-а-ла!
Ти б рідню і попросила
Щоб тебе чогось навчили.
- Ну, та вже вони і вчили.
Чудеса із всіх чудес!
От хоча б ось пил звичайний -
Тільки пустиш ти його,
Як з’являється туманність,
А за нею міражі…
- Годі, годі вже стара!
А то знов почнеш кидатисЬ...
Що ти хочеш, вже кажи?
- Ой, Наумчику, прости!
Я сиділа тут в калюжі,
Що недавно й ти сидів.
Кісточки так розімліли
І все тіло молоділо…
Ну ти знаєш, сам відчув.
Пригадала свою силу,
Що колись в мені жила.
І так, знаєш, закортіло
Знову Всесвітом літати,
З Невмирущим позмагатись,
Із тим Чахликом кістлявим.
А то він вже стільки літ,
Ніби той колонізатор,
Держить правнучок моїх.
Та ще й де? У підземеллі…
- Ой, Ягуся, уморила!
Сміх та й годі! Ох, держіть?
З Невмирущим? Воювати?
Ох, Ягуся! Ох, держіть!
- Ну та годі вже «Ягу-у-ся!»
Бабця Ага я тепер.
- Добре, добре, бабо Аго,
Вже пішли до корабля,
А то станеш тут балакать,
Що старим знов стану я.
Баба швидко засвистіла,
Ніби дзиґа завертілась.
Тричі вдарила у ступу
І з’явились тут як тут -
Потерчата і русалки,
Баби Аги вірний круг.
- Та ти, що це витворяєш,
Стара відьмочко, ось тут?
- Ой, Наумчик, не хвилюйся.
Всі вони живуть ось тут. –
Скриньку тихо привідкрила,
Тричі оком повела,
І уся нечиста сила
Обернулась в рій осиний
Й в скриньку спати залягла.
Баба ступу підхопила,
А ще в амфору налила
Молодечої води.
Потім тричі обернулась,
Ніжку смішно підняла
І уже сиділа Ага
В середині корабля.
Ось вони летять додому.
Всесвіт зірками манить…
Мимо них метеоріти
Десь несуться…
Знать, куди б?
Ліворуч ось Чорна діра.
Теж живе своїм життям.
Тому штурман на сторожі -
Карту шляху поміча,
А то можна залетіти,
І попасти в забуття…
Баба Ага у каюті споглядає зорепад.
Раптом бачить Змій летючий
На квазарі восіда:
«Ах ти, Чахлик Невмирущий!
Як потрапив ти сюди?»
Баба враз тут закричала:
- Ой, рятуйте! Всі сюди!
Ось, погляньте на квазарі
Невмирущий восіда.
Це він хоче нас схопити
І у діру потягнуть…
Щось робіть! Та ще й хутенько!
Бо тут чари не пройдуть.
Вертунці зашевелились,
Телескопа навели
І рентгенівським промінням
Кістяк Чахлика знайшли.
- Ну, Ягуся, так Ягу-у-ся!
В тебе зір, дай Бог усім!
- Я його нутром відчула…
Хлопці, треба щось робить!
- Ну ти ж знаєш, бабо Аго,
Щоб його убить, нам зась…
Він же свою смерть ховає,
А ще й правнучки твої…
У якому підземеллі?
І в якій такій землі?
Баба стала чаклувати
І вертілась як могла,
А затим присіла тихо
Й вперше плакати змогла.
- Та не плачте, бабо Аго!
Щось придумає Наум
Й допоможе нам із вами.
Він же вчений, він наш УМ.
Наум вуса підкрутив
І малесенький колайдер
На квазара запустив.
Той з шипінням вліз в колайдер
Й Невмирущого потяг.
А вже там Наум по кругу
Запустив його кістяк.
І нагнав температуру,
Щоби Чахлик зрозумів -
Вертунці з ним не жартують -
Він у пастці із усім.
Капітан включив комп’ютер,
Гучномовець підключив,
Щоб побачить і почути
Невмирущого в красі.
Той сидів нога на ногу,
Руки склавши, як той цар.
Та ще й губу закопилив,
Ніби каже: «Ось то вам!»
Та Наум на те й Наум,
Став вести переговори:
- Вертунці тебе вітають!
Й баба Ага ось сидить.
Дуже просимо сказати,
Де праправнучки її?
Невмирущий чмихнув носом
І в зневазі відвернувсь.
- Ой, який же ти пихатий…
Й нерозумний дідуган.
Зараз ми тебе розтягнем
І спресуємо як слід.
Затим в пляшку, що від рому –
Закупорим на сто літ. –
Невмирущий аж підскочив:
- Як це так! Хіба я Джин?
Краще вбийте…
- А навіщо убивати?
Ми ж не звірі, вертунці.
Але ти забув, напевно,
Мудрість сиву і просту:
«Якщо хочеш убивати,
То ти будеш це робить…
Але, чи створиш ти той світ,
Гармонія якого існувала і в тобі?»
А тому… Будеш Джином, як не хочеш
Гарно з нами говорить.
- Ні-і, Науме, ти послухай,
Що я зараз ось скажу.
В царстві казок є загадки,
Відгадай хоча б одну!
Ви ж у космос подалися
Інтелект свій розвивать.
І до істини добратись,
А не просто політать.
Вертунці зашевелились,
До Наума підступились.
А той вуса підкрутив
Й весело заговорив:
- Ах, ти, Чахлик Невмирущий!
Все ще граєш в казочки?
Ну давай свою загадку,
Позмагаємось ще ми.
- От і добре! То ж послухай:
«Чиста і прозора,
Мов роса на сонці.
Все спішить, співає,
З вітром гомонить.
А то почорніє,
Зареве, заплаче,
І через болота
Знову десь біжить.
Місяць срібне плаття
Їй дарує в зорях.
Вона ж заіскриться
Й тихо одягне,
А зустрівши Сонце,
В золото вбереться.
І чарує кожного,
Хто до неї йде.
Доторкнеться ніжно,
Лагідно, пестливо…
І пробудить квітку,
Що спить в забутті.
Якщо знаєш тайну
І чарівне слово,
То звільниш від мороку,
Науме, її.»
Ото й уся загадка, Науме.
- Ти, мабуть, поетом став
На чужині в Чорній дірі?
Бо так гарно описав
Річку Вись, що серцю мила.
- Ой, Науме, він щось бреше,-
тихо мовила Ягуся. –
Де та квітка? річка Вись?
Ти на нього подивись,
Він розкручує квазарі…
Буде вибух… Ой, держіть!
Та Наум був насторожі…
Знов колайдер запустив.
І в один момент квазарі
Десь у космос полетів…
Чахлика пустив по кругу
І побачили усі,
Що він плавно розділився.
Спершу Змій семиголовий,
Затим Чахлик, а за ним
Вийшов Джин, що живе в горах.
- Три особи і в одній!? -
закричала баба Ага. –
Це вже точно чортівня!
Як же так? Що це твориться?
Це ж космічні чудеса!.
Раптом Змій семиголовий
Випускати лаву став.
Ніби той вулкан Везувій,
Все гримів і викидав.
Але Джин на те і Джин.
Він поставив монолітні
Гори давні, предковічні.
Ну, а Чахлик Невмирущий -
Холод з градом запустив…
- Ой, Науме, це біда! –
закричала баба Ага. –
Ти їм шкварочки подай,
І на цьому буде край!
- Які шкварочки, Ягуся?
Де ти бачиш сало тут?
- Ну, а як їх? Ой, біда!
Те, що атом випуска…
- Кварки?
- Може й кварки! Я не знаю,
Але треба щось робить…
- Ні, Ягуся, так не можна!
Ти ж не хочеш їх убить.
- Але ж Змій їх убиває,
А наступні будем ми.
- Заспокойся! Капітане,
Верхні кварки запусти. –
Капітан натиснув кнопку –
Змій злетів неначе пробка.
І у просторі космічнім
Розчинився в той же час.
У колайдері лишились,
Стомлені від боротьби,
Невмирущий з гірським Джином
І сиділи, як брати.
Вертунці і баба Ага
Зрозуміти не могли:
«Що це трапилося з ними?
Невже кварки помогли?»
Раптом бачать Невмирущий
Роздуватися почав.
А затим за груди взявся,
Й ніби міх той видихав.
Джин йому став помагати
І Наума застеріг:
- Не робіть більше нічого.
Лиш до себе заберіть. –
Тільки встиг він це промовить,
Як і сам завмерши ліг.
Вертунці захвилювались,
Баба стала чаклувать.
Наум пошепки промовив:
- Перенести їх до нас.
Капітан щось там натиснув
І все сталось в тую ж мить -
Невмирущий разом з Джином
В корабель перенеслись.
- Бабо Аго, та не бігай,
Зупинися хоч на мить!
Не триво-о-жся, сядь, посидь!-
розсердився капітан.
Коли бачать Невмирущий
Ознаки життя подав.
Якось дивно шевельнувся
І облазити почав…
Шкіра лізла, ніби з гада,
Ще й зникала на очах.
Вертунці всі остовпіли:
«Це ж небачені дива!»
Баба Ага шепотіла:
- Невмирущий обліза.
Убереться в нову шкіру,
А тоді усім гаплик.
Треба, хлопці, щось робити!
Та не стійте! Щось робіть!
- Ви нічого не робіть, -
подав голос Невмирущий.
- Зараз лузарем ти станеш,
Якщо правду нам не скажеш.
Хто ти є? Чому ти тут? –
закричала баба Ага. –
Ну це ж треба! Невмирущий обліза…
- Та уймися вже, Ягуся, -
наказав їй капітан. –
Ну, а ти скажи нам правду.
Хто такий? І звідки сам?
Чому з Джином ви, як друзі?
Його треба розбудить?
- Ні, не треба! Почекайте.
Час зворотний не настав.
- Ти загадками говориш.
І якийсь ти дивний став,-
підступив Наум до нього.
- Про загадку нагадав…
Але ж ти мою загадку,
Докінця не відгадав.
- Ну, а це уже не смішно!
- Я ж тобі і говорю –
Розгадай мою загадку
І тоді я не помру.
- Дивні речі ти говориш.
Ти ж безсмертний чи не так?
- Зупинись! Це вже не смішно…
Став вже тікати мій час.
То ж, прошу тебе, Науме,
Всю загадку розгадай.
- Якщо справа у загадці,
А життя твоє у пастці,
То я зараз розповім…
У степу, де річка Вись
Завертає до болота,
Зупинився рід колись,
Зачарований природой.
Край багатий і чудовий,
Різнотрав’я запашне.
Берег річки в верболозах
І калина там росте.
Зупинились й стали жити,
Діточок своїх ростити.
Жінки квіти скрізь саджали,
Чорнобривцями їх звали.
Вони, ніби квіти Сонця,
Обереги запашні.
А ще в них магічна сила,
Знали це лиш тільки ми.
Бо куди б ми не ходили,
А вже потім і літали,
Ми дорогу й шлях свій знали -
Квіти Сонця нас вітали
Й шлях додому повертали,
І здоров’ячко давали.
Ще - красу і по дитинці,
Щоб росли, як чорнобривці.
Але так воно ведеться
Там, де радість й щастя в’ється -
Чорна туга слідом йде
І біду з свою веде.
Це відчули наші діти,
Бо всі разом попритихли.
Лиш один синок мій грався -
Сонцедаром прозивався.
В Сонцедара на руці
Квітка наша - чорнобривець.
- Подивись мені на руку
Й прокажи святі слова,
Бо мій час уже сплива.
Наум зблід при цих словах.
Вуса якось опустились
І він тихо проказав:
«З роду в рід
І із віків
Квітка Сонця
І Землі -
Подарована тобі.
Лиш джерельні
Чисті води,
Що ідуть із-під землі,
Пробудити сили зможуть,
Давши силу і тобі.
В кожній кліточці твоїй
Заспіває Україна.
Її мова солов’їна
Задзвенить,
Як мед солодка.
І заб’ється твоє серце,
Пробудившись з забуття!»
І при цих словах він витяг
Квітку-амфору малу.
- Біля серця ця вода,
Повертайся до життя! –
Нею сина окропив
Й відбулися чудеса.
Встав юнак
На сонце схожий,
А в очах тих небеса.
Батько сина обійняв:
- Як же довго я чекав,
І чекає вся родина.
Де ж ти сину пропадав?
- Зараз нам не до розмови,
Треба друга рятувать.
Дай-но амфору чудову,
Що несе в собі життя.
Випий, друже, чисту воду.
Стань таким, яким став я.
Джину голову підняв
І останні каплі дав.
Грім далекий десь пронісся
І струснуло корабель.
Баба Ага аж присіла
Й тихо так прошепотіла:
- Це ж небачені дива -
Вже не Джин, Вернигора.
Як тут хлопці опинились?
І чому в чужих тілах?
Це якась вже чорна сила,
І пора нам вже тікать.
Наум хлопців обійняв
І наказ такий всім дав:
- Час додому, в рідний край.
Капітане, повертай!
Ну, а ви, діти мої,
Все розкажите мені.
Як й чому тут опинились?
Та спочатку відпочити
І, звичайно, підкріпитись.
А то ваші животи
Вже прилипли до спини.
Бабо Аго, розкрутися
Й покажи нам чудеса -
Нагодуй усю команду.
Щоб було там щось смачненьке
Й по-козацькому кріпкеньке. –
Баба Ага тут крутнулась,
Чудо скатерку взяла
І накрила стіл славетний.
Отакі от чудеса!
Хлопці добре попоїли
І вже встигли відпочить.
Баба Ага до Наума:
- Треба вже поговорить.
Ти б, Наумчику, спитав,
Може знають, що про внучок.
- Що, Ягусенько, горить?
- Ні, кортить! Хочу знати…
Як й чому тут опинились?
Де праправнучки мої?
- Хочу й я про це дізнатись.
- Так піди, поговори!
Наум вуса підкрутив
І до хлопців підступив.
Сонцедар обняв Наума
Й по-синівські проказав:
- Зараз, тату, все розкажем,
Лиш пройдем один портал.
Так ми швидше вдома будем.
Бабо Аго, йди сюди!
Ти ж бо знаєш ці портали,
Тому нам допоможи. –
Баба Ага підібралась,
Спину вигнула рівніш
І про себе прошептала:
- Мабуть, треба помогти,
Якщо знають про портали,
То це вже не чудеса…
Ти, Науме, з капітаном
Йдіть до себе відпочить.
Штурмана візьміть з собою,
Що йому вже тут робить?
Якщо ми із Сонцедаром
І Горою уже тут.
Відпочиньте й не хвилюйтесь…
- Бабо Аго-о, час летить!
Станьте в круг і прокажіть
Ті слова, що вам відомі -
Аби нам портал відкрить.
А я разом із Горою
Забезпечу наш прохід.
Баба ступу підхопила
Тричі круг весь обійшла,
А затим, як центрифуга
Закрутилась, завелась.
Що вона там говорила,
Про те знає лиш сама,
Та за мить портал відкрила
І якась вселенська сила
Всю машину затягла.
Все крутилось і вертілось…
Час летів за світлом вслід,
А затим все зупинилось
Знову поштовх і за мить
Вже у них на горизонті
Вертунець, планета їх.
Всі полегшено зітхнули
І присіли відпочить.
Баба швидко до Наума:
- Скільки можна тут сидіть?
Он поглянь в ілюмінатор -
Вертунець нас вже віта.
Ви зійдете всі по трапу
Залишуся я сама.
І не знатиму, де внучки,
І світами знов бродить…
- Заспокойся вже, Ягуся,
Наш корабль ще не сіда.-
Та на разі до каюти
Сонцедар й Вернигора
Завітали, посміхнувшись:
- Що дістала вже сповна? –
син у батька запитав.
- Та дістала…
Але хочеться й мені
Поскоріш про все дізнатись…
- Добре, тату, не хвилюйся
Зараз все вам розповім.
Я зустрівсь з Вернигорою
У Карпатах на змаганнях.
Там ми силу виміряли
І змагались, як борці.
А ще дар перевіряли,
Хто сильніший від усіх?
Побратимами ми стали –
Розділяли хліб і сіль.
Серед неба разом спали,
Шлях Чумацький споглядали…
Та на разі ми відчули,
Що присутній третій хтось,
Хто змагається із нами –
Не людина і не звір…
Стали ми його шукати
По печерах, що в розломах
По Карпатських горах йдуть.
Так, шукаючи дістались
До якогось підземелля.
Бачим, там ваші дівчата,
Ніби горлиці у клітці,
Вишиваючи співають
Й тихо сльози витирають.
Ми тихенько підступились,
Щоби їх не налякать.
Раптом бачим Невмирущий
Появивсь серед дівчат.
Щось тихенько проказав -
Вони швидко в кучу збились
Й рушниками поприкрились.
Він кришталь у руки взяв
І підняв його над ними.
- Ой, біда! - проказав Вернигора -
Він до Чахлика метнувся
І кришталь вже був його.
Зав’язалась боротьба...
Я відчув, що це та сила,
Яку щойно ми шукали.
І на поміч побратиму…
А одна з дівчат смілива
Перстень кинула мені.
- Це мабуть моя Даринка!
Покажи його мені,-
попросила баба Ага.
Сонцедар їй показав.
- Так, це перстень Вертунець.
Він дарований Дирині
За любов і чистоту.
Ти віддай його мені.
- Бабо Аго, він належить
Лиш Дарині, тимчасово і мені.
Ну, а ви з якого боку?
- За своє ти знов взялася? –
розсердився тут Наум. –
Сядь-посидь і вже послухай,
Що там далі в них було.
- Довго бились і боролись…
Сили танули щомить.
Тут дівчата закружляли
Й дивну пісню заспівали,
А затим вже рушниками
Навхрест нас перев’язали.
Перстень раптом засвітився,
Став мечем в моїх руках.
А кришталь Вернигори
Показав нам чорну силу,
Що міняючись металась.
Це був Змій і Невмирущий,
А затим Вернигора.
Ну, а потім був вже я.
Ми, звичайно, бились з ним.
Та він хитрістю узяв.
Заманив нас у розломи,
Де пастки його стояли.
Там енергія чужа.
От в капкан ми і попали.
Це таке, як павутиння,
Що ото павук плете.
Воно стало нас сплітати
І у кокон пакувати,
А затим семиголовий
Вільно нас і проковтнув.
Ми прийшли уже до тями,
Як відчули сильний холод.
Почали все роздивлятись…
І нарешті зрозуміли,
Що живе семиголовий
Поблизу якоїсь діри.
Бо весь час вітри гуляли…
Все гули і завивали.
І тоді ми зрозуміли –
Що, мабуть, це Чорна діра,
Про яку всі говорили.
Змій є стражником при ній
Наглядає і годує
Ненажерливую діру.
Все, що мимо пролітає
Він до неї заганяє,
А вона із страшним ревом
Безупинно поглинає.
Ось одна з голів відчула,
Що ви мимо пролетіли.
Цього Змій стерпіть не міг.
Прихопивши нас з собою,
Щоби силу більше мать.
Розкрутив квазарі сильно
Й миттю кинувсь доганять.
- Сонцедаре, постривай!
Він же був, як Невмирущий?
І його він проковтнув? –
запитав Наум у сина.
- Ні, Невмирущий брат його
У якомусь поколінні.
Змій у нього гостював
І його подобу брав,
Щоб його не розпізнали.
І дівчат ваших украв
Біля річки Уж, що в’ється
Між каміннями Карпат.
- Ух, Кістлявий! –
аж підскочила Ягуся.
- А побачивши змагання
Закортілось і йому
Позмагатися із нами,
Силу спробувати свою.
- Добре, сину!
Ти мені, ось що скажи.
Як вас кокони не з’їли?
- Бо дівчата захистили.
Рушниками обв’язали.
Та ще й перстень в руки дали.
А в руках Вернигори,
Був кришталь Вулкан гори.
- Ну, а як Змій знав про Вись?
- Так то ж я йому навіяв,
Щоб ти нас урятував
І у пляшку не запхав.-
Тут всі дружно засміялись.
- Все вам смішно, вертунці, -
сумно мовила Ягуся.
Ну, а де мої правнучки?
Хто звільнить їх від біди?
- Ваші правнучки вже вдома, -
мовив тихо їй Гора. –
Не сумуйте і готуйтесь,
Бо виходить вже пора…
- Час настав й мені закінчить,
Бо засиділась я тут.
Прощавайте і чекайте,
Може, ще я повернусь.
33-й (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)| Журавочка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка мого діда (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Іванка та хлопчика Потічка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про вертунців і Бабу Ягу (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Тризуб (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казка про Україну (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Казки бабусі Валі (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Лебедина казка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Ода воді | Притча про вдячність (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Сказка о звезде (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Сказка о космосе (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Степова перлина (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва) | Чисті води (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)
