Руда борода. Герцеговінська народна казка

Був у Герцеговині один бувалий старий чоловік.

Як прийшла пора йому помирати, він підкликав сина до себе та й каже:

— Я переселяюся до наших предків, покидаю цю землю.

Не надивився я на неї, хоч багато по ній ходив.

Тож ти, сипе, доки молодий та сила в тебе є, постарайся побачити якомога більше.

Я тут приберіг сто жовтих дукатів — пригодяться тобі в дорозі.

Тільки коли мандруватимеш, остерігайся людей лисячої масті..— Сказав це батько й помер.

Син поховав батька, узяв сто дукатів і вирушив аж до Царгорода.

Першого дня він дійшов до Мостара й тут у заїзді спинився на ніч.

Щоб йому не вкрали грошей — а люди всякі по світу вештаються,— він попросив господаря заїзду потримати їх у себе, доки він спатиме.

Господар узяв гроші й відвів мандрівника до кімнати.

Юнак ліг і заснув, утомлений дорогою. А вранці встав, умився, одягся, випив каву та й каже:

— Я дуже вдячний вам, що ви зберігали мої гроші, бо, знаєте, всякі люди є.

Тепер я вже йду, то віддайте їх, буду вже сам пильнувати.

— Тіш гроші

— Та як же?.. Я ж вам ввечері давав дукати на сховок...

Юнак спочатку подумав, що господар жартує, але раптом помітив: тож у нього руда борода, він лисячої масті!

І пригадав батькову пораду. Тоді він почав голосно вимагати своїх грошей, та господар покликав слуг, і ті викинули мандрівника надвір.

Став бідний юнак перед заїздом, обкрадений, побитий, і не знає, що діяти.

Узяв його жаль, і він заплакав.

Тут саме проходив якийсь старий і порадив йому поскаржитися судді на нечесного господаря заїзду.

— Наш суддя добрий, він примусить його повернути гроші.

Пішов мандрівник до судді, вклонився йому низько та й каже:

— Праведний судде! Господар заїзду ошукав мене. Я дав йому вчора ввечері гроші на сховок, а він тепер не хоче повернути їх, каже, що не брав у мене ніяких грошей.

— Приведи два свідки, які підтвердять, що ти давав господареві заїзду гроші, тоді я присуджу, щоб він повернув їх. Так закон велить,— сказав йому суддя.

— Але ж ніхто не бачив, як я...— почав юнак та й затнувся: він глянув на суддю — аж у того руда борода. Зітхнув важко і вийшов.

Побрів мандрівник геть із міста й ліг коло брами: нічого, бідному, не лишилося — хіба що померти.

Лежить і журиться. Але нараз відчув, що хтось біля нього стоїть.

Підвів голову і впізнав того старого чоловіка, який радив йому звернутися до судді.

— То як, хлопче, ходив до судді? — запитав його старий.

— Ходив, але даремно. Нічим він мені не допоміг,— відповів невесело мандрівник.— Мені тепер хоч із мосту у воду.

— Ще не все втрачено,— потішив ного старий чоловік.— На околиці міста живе один справедливий мудрець, піди-но до нього: якщо й він тобі нічим не допоможе, тоді вже й справді ради немає.

Ніби крила виросли в юнака — так зрадів—і скоріше побіг до того чоловіка.

Щойно переступив поріг йому так і похололо всередині: і в цього була руда борода! Хотів уже назад вернутися.

— Зачекай, хлопче, куди тікаєш з моєї хати?

Тут не один знайшов ліки на свій біль,— затримав його мудрець.

Нещасний мандрівник пробелькотів:

— Пробачте мені, добрий чоловіче, але ви мені не допоможете: у вас... у вас руда борода. А мін покійний тато, вмираючи, казав мені, щоб я остерігався людей лисячої масті.

— А все-таки розкажи, що в тебе за лихо.

Юнак розповів, як господар заїзду обікрав його і як суддя нічого не міг порадити. Старий ляснув у долоні, і перед ним з’явився слуга.

— Піди-но поклич господаря заїзду,— звелів мудрець.

Помчав слуга, а через якийсь час прийшов господар заїзду. Вступив до хати, глянув на старого, подивився на мандрівника і каже:

— Сподіваюся, не заради оцього брехуна ти кликав мене?

— Ти вгадав,— відповів мудрець.

— Саме заради цього хлопця. Він каже, що ти взяв у нього сто дукатів і не повернув. Якщо це так, то віддай, бо ж знаєш: ще нікому не вдалося мене обдурити.

— Клянуся бородою, не брав я грошей у нього.

— Гаразд,— промовив мудрець.— А як звати твою дружину?

— Белила.

— Отже, сідай і пиши їй, що я тобі скажу.

Господар заїзду глянув здивовано на мудреця, але таки сів, узяв перо й почав писати:

«Моїй вірній дружині Белилі. З чоловіком, який принесе цього листа, передай ті дукати, що їх учора ввечері залишив мені- мандрівник».

— Але ж, святий чоловіче,— пробелькотів господар заїзду,— як я можу таке писати, коли це неправда?

— Ти пиши, а якщо цей молодик виявиться брехуном, то твоя Белила тільки посміється у вічі моєму слузі, і він ні з чим повернеться назад. Господар заїзду скривився, але—куди вже дінешся? — пише далі, як йому диктує мудрець. Коли закінчив, віддав листа мудрецеві, той — слузі, а слуга з листом негайно подався до заїзду. Не минуло багато часу, як повернувся він з гаманцем, набитим дукатами.

Мудрець віддав хлопцеві гроші й сказав:

— Ну от і все гаразд! Щасливої тобі дороги!

Юнак не знав, як дякувати мудрецеві за його справедливий суд.

Коли він уже повернувся до дверей, щоб іти, старий зупинив його:

— Ну, переконався, що батько твій правду казав, коли радив остерігатися людей лисячої масті?

Мандрівник зупинився біля порога, примружив ліве око та й каже:

— Я вже зрозумів, що не колір бороди батько мав на увазі, а вдачу людини. Спасибі вам, добрий і наймудріший чоловіче.

Сказав це й подався далі в дорогу.