Лисиця, півень і одуд. Македонська народна казка

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

Якось лисиця, зголоднівши, пішла на полювання.

Ходила по горах, але нічого не впіймала.

Тоді спустилася вниз до села.

Почула кукурікання півня і почала підкрадатися до курей.

Але півень ще здалеку помітив її й гукнув курям, щоб вони скоріше тікали додому, а сам вискочив на дерево, аби знати, куди кума лисиця піде.

А кума лисиця побачила, що ні силою, ні спритністю нічого не вполює, вдалася до хитрощів.

Підійшла ближче до дерева, на якому сидів півень, закотила побожно очі під лоба й стала ніби пастися.

Скубе траву й примовляє: «Ох, який же смачний сніданок!»

А півень дивився згори на лисицю й не міг надивуватися, і що це з нею сталося. Далі не витерпів і запитав:

— Кумо лисице, що це ви робите? Якась ви не така, як завжди. Вас не впізнати.

— Так, брате півнику, ти правду кажеш: я не така, як була раніше.

Тепер я зовсім змінилася. Ось уже чотирнадцять днів я м’яса й не пробувала, все травою харчуюся.

Вирішила я по правді жити, нікому не чинити ніякої кривди. А це ось іду на прощу старі свої гріхи замолювати.

Та ще подумала все-таки завернути до вас, попрощатися з курками і з тобою, любий брате півнику.

Коли щось не так було між нами, то пробач і не май за це зла на мене. А може, й ти, півнику-брате, підеш зі мною?

Бо за ким гріхи не водяться? А скільки їжі всякої по дорозі: один ячмінь візьми — кожна зернина мов кизилова ягідка. І не голодуватимеш, і святим станеш.

Від тих солодких лисячих слів дурний півнисько зовсім крила розвісив. Повірив кумі лисиці та й стрибнув униз.

— А може б, ти, брате півнику, і кого з курок покликав з собою,— не вгавала кума лисиця.

— Бо чого б і їм своїх гріхів не спокутувати та не стати святими. Гукни-но, брате, їх. А за харчі нехай не турбуються: усім знайдеться що їсти і пити. Скільки душа їхня забажає.

Повірив півень лисиці і почав скликати курей. А кури — яка виставить дзьоба з двора і побачить лисицю, то так і назад тікає. Злякалася лисиця, що й півень ще, чого доброго, передумає з нею йти, та й каже:

— Ат, ще з курми клопоту не мали. Ходімо самі, а вони хай сидять собі у своєму курнику. Від сідала до порога — ото й уся їхня дорога.

І мерщій підхопила півня під крило та й повела його на прощу. Проходили вони якраз біля сільського кладовища, а там одуд на дереві сидів.

Побачив він лисицю з півнем під пахвою та й каже їй:

— Добрий день, кумо лисице! Здобич несеш? Гарного півня спіймала, добрий обід діткам твоїм буде.

А лисиця на те:

— Ай-ай-ай, брате одуде. 1 як твій язик повертається таке казати? Я й на гадці чогось поганого не мала. Хіба ти не бачиш, що я на прощу йду.

І півень зі мною. Уже чотирнадцять днів я й на зуб ніякого м’яса не брала, усе травою живу. Ось глянь: як пасуся.

І ти, брате одуде, ходи з нами, гріхи свої замолиш і святим станеш.

Півень підтвердив, що все це правда і що він теж іде на прощу.

І одуд вирішив приєднатися до них. Але, не зовсім довіряючи лисиці, трохи відстав од них і йшов позаду. [шли вони так, ішли та й підійшли до лисициної хати. От лисиця й каже:

— Завернімо до мене, пообідаємо на дорогу, відпочинемо трохи і рушимо далі, як надумали.

Послухали півень та одуд лисицю, пішли до неї до хати. А лисиця клац двері на замок, схопила півня, зарізала й з’їла. І до одуда.

Зрозумів одуд, що лисиця тільки вдавала, ніби йде на прощу й не їсть м’яса, та й став проситися, щоб вона його відпустила:

— Кумо лисице, скільки того наїдку з мене: пір’я та кістки. От я тобі приведу квочку з дванадцятьма курчатами — справжній бенкет буде.

А яке куряче м’ясо, особливо курчаче, солодке та смачне — не те. що моє чи навіть півняче!

Як почула таке лисиця, то й відпустила одуда. Винурхнув одуд на волю й подумав собі:

«Ух, негідниця! Отак чесних птахів дурити: м’яса не їм, на прощу йду! Я покажу тобі прощу. Заплатиш ти мені за свою брехню, розбійнице!»

Полетів одуд на кладовище, сів на дерево й почав думати, як провчити підступну лисицю. Коли глянув униз: під деревом шолудивий пес лежить.

Розбудив він пса і питає його:

— Чи не хотів би ти, брате, зловити лисицю? Я покажу тобі до неї дорогу.

— Чом би не хотів,— відповідає пес,— та не можу: хворий я. Не те що бігати — ходити не маю сили.

З голоду мушу вмирати. То куди вже мені за лисицею гнатися!

Полетів одуд далі. Коли дивиться: чоловік везе олію в глеках.

Сів одуд на глек і почав тріпотіти крилами, ніби піднятися не має сили.

«Ото буде гарна забавка дітям»,— подумав собі чоловік і сягнув рукою по пташку.

А одуд перестрибнув на інший глек. Чоловік знову шарпнувся — сюди, туди, а пташка все йому з-під рук випурхує.

Розсердився нарешті чоловік, обернув пужално товщим кінцем та як розмахнеться — хотів прибити капосну пташку.

Але одуд не дурний чекати, щоб його вдарили,— він зірвався з глека, а чоловік лусь по глекові пужалном — глек надвоє так і розколовся, потекла олія на землю.

Тоді повернувся одуд до пса і сказав йому, щоб він скоріше вимазався олією — то полегшає йому і він зможе бігати.

Пес так і зробив: вимастився олією — і йому полегшало, але він ще не мав сили бігти, бо зовсім охляв з голоду.

Треба було спочатку нагодувати його.

І одуд став розглядатися, де б дістати їжу.

Аж побачив жінку, яка несла пирога в кошику на голові, а перед нею біг хлопчина років чотирьох.

Одуд сказав псові, щоб він ішов назирці за жінкою і мерщій хапав пирога, коли вона поставить кошик на землю.

А сам він упав перед хлопчиною, ніби ще не вмів літати. Хлопчик тільки нагнувся, щоб схопити пташку, одуд перелетів трохи далі.

Хлопчина підбіг, але пташка ніяк не давалася йому в руки.

І він заплакав:

— Мамо, я хочу одудика! Злови мені одудика! Мамо, злови!

Жінка спочатку не звертала уваги на хлопчикове скімлення, але потім таки поставила кошик з пирогом на землю й кинулася за пташкою. А одуд, волочачи крильця, перелітав усе далі й далі, доки пес не з’їв усього пирога.

Тоді одуд повів пса до лисициної хати. Постукав у двері й каже:

— Кумо-лисице, я тобі привів квочку з дванадцятьма курчатами.

Вискочила лисиця зі своєї хати, щоб поласувати молодою курятиною, а тут пес хап її й роздер.

Одуд узяв собі лисячий хвіст і пошив з нього шапочку на голову.

І до сьогодні одуди носять на голові лисячий хвіст.



Вовчик
Перегляди
Особисті інструменти