Яйце-ватажок. Боснійська народна казка
Була собі баба і мала курку. І курка знесла їй десятеро яєць.
Аж тут жандарми до села приїхали й одразу до бабиної хати.
Заходять і вже з порога:
Став, бабо, обід на стіл.
Ваба відмагається, що й сама по обідала, бо нема чого. А вони:
— Смаж яєчню.
Дістала баба хоч-не-хоч кошик із яйцями, побила яйця на сковороду. А одне під вишневий листок закотилося, баба ного й не помітила.
Лежить яйце та й думає: «Як сумно самому! І страшно. Треба тікати звідси, поки не пізно».
Як надумало, так і зробило: втекло яйце від баби до лісу.
Котиться стежкою, котиться, аж бачить: півень у червоних чоботях дибає. Зраділо яйце і швидше до нього.
Помітив його півень та й питає:
— Куди це ти, любо яєчко, вибралося на ніч?
А яйце йому відповідає: — і не питай, любий півнику! Лихо мене гонить у світ. Хто б не прийшов, хто б не приїхав до баби, тільки іі розмови, чим би з дороги підкріпитися. І зараз же яєчню смажать. Було нас десятеро, то дев’ятеро баба побила, тільки я одне й зосталося. «Ну,— думаю,— рятуватися треба, доки ще ціле». Вискочило з кошика і гайда до лісу.
Каже йому півень:
— І в нас те саме. Хто б не завітав у гості до баби, то баба й ставить перед ним локшину з півнятиною.
Було нас п’ятнадцятеро товаришів, чотирнадцятеро голови склали, тільки я один живий залишився. «Ну,— думаю,— рятуватися треба, доки ще голова на плечах». Вискочив з курника і гайда до лісу.Подружилися яйце з півнем і далі помандрували вдвох. Ідуть, аж бачать: на камені, нагрітому сонцем, кіт сидить. І кіт помітив їх та й питав:
— А куди це ви, любе яєчко і любий півнику, вибралися на ніч?
Відповідає яйце:
— І не питай, любий котику! Лихо нас гонить у світ.
А кіт усе допитується:
— То яке ж вам лихо прилучилося?
— Ох, котику любий, біда та й годі. Люди злі наших товаришів перебили, ми тільки двоє живі залишилися.
І нам би те саме було, та ми втекли до лісу, життя своє рятуючи. А чого ж це ти покинув господаря? Хіба неправду ото кажуть: живеться добре, наче котові?
— Ой, де там, де там! — забідкався кіт.— Яке там добро! Яких тільки образ не довелося мені зазнати!
Ото м’яса в господі не стане, одразу на мене: це кіт його з’їв. Зловлять мене і так відшмагають, що й жити не хочеться. Вийде пшениця — і тут я винен: мовляв, миші пшеницю в коморі трублять, а котові й байдуже, І знову мені перепадає. А ще, бува, дитина подряпається десь — і хто б, ви думали, винен?
Таж той самий кіт: мовляв, це він видирав м’ясо в бідолашного дитяти і так подер його.
І за лозину та й за мною. Сил уже нема такі збиткування далі зносити. От я і втік до лісу. Прийміть мене, будьте ласкаві, до своєї ватаги. Подружилися яйце та півень з котом і далі помандрували втрьох.
Ідуть лісом, аж бачать: на галявині осел пасеться. Стали підходити ближче, і осел їх помітив. На радощах як не зареве, аж у вухах їм залящало, й запитує ї:
— Куди це ви, любе яєчко, півнику любий і котуню. вибралися на ніч?
Відповідає йому яйце:
— Лихо нас гонить, любий ослику! Стільки ми кривди мали від злих людей, що далі несила терпіти. І вирішили втекти до лісу, щоб хоч трохи вільно пожити. — Та й я намордувався досить,— зітхнув осел.— Подумайте тільки. Треба горщки на базар везти — на осла вантажать.
Дрова з лісу — на ослі возять. Глину для горшків — теж на ослі. Воду — на ослі; сіль — на ослі; гній у йоле — осла запрягають. Остогидло мені таке життя — ото й подався я до лісу. Любе яєчко, і ти, півнику, і ти, котуню, прийміть мене, не відмовте, до своєї ватаги! Дозвольте — я піду разом з вами!
— Іди,— відповіло яйце.— А чого б і ні.
Пішов осел разом з ними. Йдуть вони лісом, аж бачать: баран листя з осики обскубує. І баран помітив їх та й питає:
— Куди це ви, любе товариство, вибралися на ніч?
— Лихо нас гонить, любий баранцю,— відповідає йому яйце.
— Яке лихо?
— І не питай. Нас і б’ють, і ріжуть, і лають, і до роботи запрягають — просто життя нема. А ти, любий баранцю, чого ото лісом блукаєш?
— Ох, і не питай, біле яєчко!
Господар мій — гірше ката. Усіх баранів, товаришів моїх, порізав, ще й кожухи з них поздирав, тільки я один і залишився.
Але й мені він муку вигадав: почепив на шию великий дзвін і в овечій отарі старшим поставив — за всіх відповідати.
Залізе яка- небудь вівця у спаш — мені боки латають, відіб’ється від отари — знову я відповідай.
Життя немає, тож я й надумав сховатися в лісі. Любе товариство, прийміть мене до себе, будьте ласкаві!
— А чому б і ні. Приставай до нашої компанії! — погодилося яйце.
Пішли далі всі разом — яйце, півень, кіт, осел і баран. Брели отак і вийшли на лужок, дивляться: вовк лежить, простягнувшись у траві. І вовк їх побачив та й питає:
— Куди це ви, товариство любе, вибралися на ніч?
Відповідає яйце:
— Ох, сірий вовче, не від добра тікаємо—лихо нас гонить світ за очі.
— А що ж це за лихо, біле яєчко?
— Страшне лихо! Люди нам усякі прикрощі роблять, знущаються з нас, що краще вже в лісі жити.
Каже їм вовк:
— Ох, і я знаю, почому ківш лиха. Чи лошатко, чи ягнятко, чи ще яка живність пропаде у людей, зараз на вовка помовка: це, мовляв, сірого справа.
А як побачать мене де, то такий крик, гам, гвалт здіймають, що хоч вуха затуляй. Не піду я більше в село, отут, у лісі, і вік свій звікую.Візьміть мене із собою.Пішли далі разом. Дісталися до струмка і сіли відпочити. Хто воду п’є, хто вмивається, хто на себе дивиться у водяне дзеркало. А вовк і каже:
— Щось я ніби голодний уже. Кого б це його з’їсти?
— Я не годжуся, вовче, для тебе,— першим обізвалося яйце.— Надто я вже маленьке — ніякого поживку тобі.
— А на мені багато пір’я,— застеріг півень.
— Общипаєш його — і нічого не залишиться.
— А в мене кігті гострі,— промовив кіт.— Подряпаю тебе всередині.
— А я хоч великий і кігтів не маю,— обізвався поважно осел,— та який наїдок з мене, коли те м’ясо на мені, наче лико, тверде!
— Зате я і великий, і гладкий, і м’ясо на мені смачне,— замекав баран.— Мною досхочу наїсися. А щоб не завдавати собі труду багато, то ти стань отут, над струмком, а я з пагорба розженуся і сам тобі вскочу в рот.
Вовк став над струмком і розкрив пащу.
А баран вийшов на пагорб, розігнався добре та як лусне вовка рогами в лоб — той і дихати перестав.
— Так йому й треба, ненажері отакому! — вигукнуло яйце.— Тільки залишати його тут не слід, щоб води не споганив. А от хто його забере звідси?
— Я не можу,— сказав Півень.
— І я не можу,— зніяковів кіт.
— Я заберу,— промовив осел.— Мені не першина вантажі носити. Завдайте-но вовка мені на спину.
Гуртом завдали мертвого вовка ослові на спину і подалися далі. Ідуть, аж бачать: між деревами будинок стоїть. Подумали: отут і заночувати можна.
А навколо будинку — паркан високий. Яйце — воно маленьке — між штахетами прокотилося. Півень — він легкий — на крилах через паркан перелетів. Кіт видряпався нагору, а потім зіскочив на землю. Баран як розігнався, то й перестрибнув через огорожу. Тільки бідолашний осел з вовком на спині ніяк на той бік перебратися не може. Нарешті розігнався і таки перескочив, тільки вовк із спини під паркан упав. От зайшли яйце, півень, кіт, баран і осел до хати, а в хаті — повнісінько вовків! Сидять за столом — вечеряють. Поналивали чарки, піднесли їх за отаманове здоров’я, а яйце й обзивається:
— Щоб і ви всі були здорові, як той, що під парканом лежить!
— А хто там під парканом лежить? — питають вовки.— Ходімо побачимо.
Пішли, приглядаються: аж під парканом вовк неживий лежить!
Перелякалися вовки та й у ноги і в ліс — тільки зашуміло за ними. Ускочили в якісь хащі й причаїлися — анічичирк! Тремтять. Але один вовк не витримав та й каже:
— Ну й страхополохи ж ми! Самі накивали п’ятами, а яєчну ватагу в хаті залишили! Вернімось подивімося, що вони там роблять!
А вовки ніяк не погоджуються — такі були налякані.
— Чого ви боїтеся? Цього дріб’язку, що вкотився до хати, злякалися? Подумаєш, знайшли звірів страшних!
— То що, по-твоєму, нам робити?
— Повертаймося назад. Ви мене коло паркана почекаєте, а я піду в хату: не боюся я тої ватаги яєчної! Що проти мене біле яйце, чи м’якенький мурликало, чи цибатий кукурікало, чи товстий лобань, чи худий вухань! Я — вовк, я сильніший за всіх. Як роззявлю пащу, то всю їхню ватагу вмить проковтну.
Повернулися вовки назад, самі коло паркана зосталися, а хоробрий вовк посунув просто до дверей. Яєчна ватага як побачила його, то й перелякалася:
— Куди нам дітися, що робити? Зараз вовки розправляться з нами, поїдять усіх.
А яйце-ватажок і каже:
— Я зариюся в попіл, півень хай на жердку вискочить, кіт під лавкою ляже, осел за дверима стане, а баран у кутку сховається.
Як тільки вовк поткнеться до хати, я почну пихкати в попелі, а коли він до мене підступить, я сипону йому приску в очі.
Вовк злякається, кинеться під лавку — а там кіт дряпне його пазурами, баран із кутка буцне рогами, осел за дверима затупотить ногами, а півень на жердці хай кукурікає: «Кукуріку, кукуріку, подайте вовка на осику».
Аж і вовк на поріг. Зайшов до хати — нема нікого.
Тільки в попелі щось пихкає, він туди, а звідти яйце як сипоне приском, аж зірки застрибали вовчиськові в очах.
Вовк під лавку, щоб умитися, а там кіт як запустить йому пазурі в писок, вовк утікати.
А тут баран вискочив з кутка і ще більше йому духу піддав, затупотів копитами осел за дверима, закукурікав півень на жердці.
Перелякався вовк — ледь живий добіг до своїх. Посірів страшенно.
Обступили його вовки та й допитуються, що там і як там.
А він тільки зубами клацає — зі страху, ясна річ:
— Ой, не піду я туди більше. Там такий жах: круглий білкун вогнем дихає, пухнастий м’якун з ножами бігає, гладкий дріботун рогачами тикає, сухоребрий ревун дрючками смикає, а цибатий крикун під стелею кукурікає: «Кукуріку, кукуріку, подайте вовка на осику!»
Передихнув вовк, заспокоївся трохи і повів далі свою невеселу розповідь:
— Отож заходжу я до хати та й до вогню, щоб собі присвітити, а круглий білкун і обсипав мене жаром; я під лавку, щоб води набрати, а там пухнастий м’якун на мене з ножами; я в куток, щоб схопити кілок, а звідти гладкий дріботун з рогачами; я дверима був би його стримав, та тут сухоребрий ревун на мене з дрючками — але найстрашніше те, що цибатий крикун весь час горлав: «Кукуріку, кукуріку, подайте вовка на осику!»
Ну, хай би вже мене вогнем обсмалили, ножами посікли, рогачами зрешетили, дрючками потовкли, а то ще й повісити на осиці хотіли.
Як би я тоді до вас повернувся? Вовки як почули таку розповідь свого товариша, то вже й не стали чокати, коли яєчна ватага кинеться за ними — самі дременули до лісу.
А яйце-ватажок зі своєю ватагою залишилося жити у вовчій хаті. І, мабуть, ще ії досі вони там живуть та радіють з перемоги над вовками.
