Готували рожен на зайця. Сербська народна казка

Якось селяни поверталися з лісу додому, аж рантом один з них закричав:

— Дивіться, дивіться! Он заєць побіг, який здоровенний! Не менше нуда заважить! Якби ж хто з-поміж нас довгоногий та наздогнав його, ото б мали сьогодні розкішну вечерю!

— А що його доганяти! — вигукнув найстарший серед них.— От одна половина нас побіжить зайця ловити, а друга нехай тим часом пошукає замашного ясенового кілка на рожен, шоб, коли ми повернемося з зайцем, уже все було готове.

— Добре сказано!—обізвався інший.— Золоті твої слова!

Проте й мене ще послухайте, браття: не треба нам нести зайця в село, а спечімо його тут, у лісі, та й з’їжмо гуртом.

Бо як занесемо додому, то нам за домашніми лежнями нічого й не дістанеться, дарма що ми стільки наморочилися з ним.

Але вдома про це ніхто анічичирк. Чули?

— Мудра річ!—підтримав його третій.— Тільки пильнуймо, аби той заєць нам у кущі не шмигнув...

— Не втече від нас, ще не таких наздоганяли.

Отак порадившись і все зміркувавши, половина селян погналася за зайцем, а друга половина побрела лісом шукати рожна. Та заєць не чекав, доки його зловлять, а так дременув, що тільки закуріло за ним.

Ті, що побігли його ловити, сюди-туди, а його й слід прохолов. Коли це дивляться: дим удалині в’ється. Вони на дим.

А там уже й ті, що рожна шукали,— з ясеновим кілком стоять.

— Л, то це ви без нас зайця з’їли! — загукали ті, що з рожном були.

— Ні, це ви його впорали,— відповідають ті, які побігли за зайцем.— Он ще й вогонь дотліває!

Слово по слову, та й побилися. Ідуть додому — охкають, стогнуть, за розбиті носи тримаються, подорожник до синців прикладають.

Прийшли в село, усі дивуються:

— Хто це вас так?

— Ат, не питайте,— відповідають селяни.— Це заєць лукавий у всьому винен та рожен ясеновий!