Чарівна сопілка. Герцеговінська народна казка

В одного царя померла дружина, й залишився він сам з маленьким синочком, який, як і всяке дитя, часто плакав.

Якось цар зібрався до лісу на полювання, а синочок обхопив його за шию рученятами і, аж заходиться, плаче—не пускає від себе.

Жаль великий огорнув тоді цареве серце, й він вирішив заради сина одружитися вдруге, щоб було кому доглядати малого.

Сяк-так заспокоїв дитину й подався на полювання.

Іде лісом, аж під горою біля джерела бачить: гарна струнка жінка набирає воду в дванадцять тиков.

Цар здивувався з того й запитав, що це вона робить.

А жінка відповіла:

— Заробляю собі на харчі. За кожну тикву води мені окрушину хліба дають. За день маю дванадцять окрушин.

Цар запитав, чи ж вистачає їй цього хліба.

А вона каже:

— Ще й залишалося б, але в мене є мала донечка, то спершу її погодую, а потім сама їм.

І ми не голодні.

Цар ще більше здивувався. А що та жінка була молода й вродлива, то подумав собі:

«Вона й господинею доброю буде, і сина догляне як слід».

Та й сказав їй, що він цар цієї землі, і запитав, чи вона не пішла б за нього заміж.

Жінка відразу погодилася. Цар привів її до себе додому й одружився з нею. Так ця жінка стала царицею.

Її дочка була менша за царевого сина.

Але діти подружилися між собою і мило та в злагоді гралися вдвох щодня.

Цар усе, що тільки діставав десь доброго, приносив додому й віддавав дітям, а вони любо ді-лилися батьковими дарунками. Цар із того радів, раділи й діти.

Але цариця не раділа. її що далі, то більше заздрість почала розбирати.

«Як це так,— думала вона,— чому моя донечка мусить ділитися всім із чужою дитиною?»

І вона замислила позбутися царевого сина.

Що надумала, за те й узялася.

Щоранку цариця розповідала цареві, який-то страшний сон уночі вона бачила: ніби його син уже великий і скинув царя з трону та поробив їх наймитами.

Цар слухав її, слухав, спочатку байдуже, а потім уже з тривогою і нарешті так перейнявся тими розповідями, що постановив прогнати сина з дому.

І зробив так.

Царевич, а він уже виріс чималим парубійком, убрався в простий одяг, узяв торбину через плече та й подався світ за очі.

Боляче було йому, що батько так повівся з ним.

Іде він та йде, пройшов повз печеру, у якій жив пустельник, чоловік старезний, аж білий.

А була саме північ. І раптом чує: хтось важко стогне в печері.

Його охопив страх, але він усе- таки повернувся.

«Хто б то не був,— подумав царевич,— але не з доброго дива лементує, а з горя та болю великого».

Зазирнув у печеру, а там стогне хворий дід, нити хоче.

Побіг царевич до потічка, набрав у пригорщі води й пішов нагору до печери. Падав, коліна позбивав об каміння, але таки приніс дрібку води. Зволожив старий губи та й каже:

— Сину, я не тому стогну, що хворий та ипти хочу, а тому, що багато зла є на світі.

А зараз радію, бо побачив, що є ще люди, які не проходять байдуже повз чужу біду навіть у цій пущі.

За те проси, що хочеш, і я тобі дам, якщо маю і зможу.

Царевич промовив:

— Нічого не прошу, тільки порадьте, якщо знаєте, як утишити жаль.

А дід простяг йому сопілку та й каже:

— Нічого легшого немає! Оця сопілка завжди розвеселить тебе, а коли твоє серце затанцює в грудях, то й усе живе танцюватиме круг тебе, доки ти гратимеш на сопілці.

Подякував царевич за подарунок, сховав сопілку в торбу та й пішов далі.

Ледве дочекався, коли буде сам, щоб заграти. Коли відійшов далеченько від печери, хутчій дістав сопілку й дмухнув у неї.

А серце в грудях так і теленькнуло.

Коли дивиться: і білочка неподалік на дереві підстрибує, пухнастим хвостом вимахує — і все в такт його музиці.

Радісно стало на серці в царевича.

Чимало світу він зміряв ногами, доки нарешті найнявся до одного багатого чоловіка овець пасти.

Не раз жаль ятрив його серце, та він, коли близько були вівці, остерігався грати, бо тоді вони переставали пастися й пускалися в танець.

Ото тільки як до лісу ніде чи десь у верболозах заховається, то й розважає тугу.

Одного разу ввечері, коли гнав овець із пасовиська додому, він ще здалеку почув якесь голосіння.

А як зайшов до хати, то побачив, що його господар без очей.

Виявилося, минулої ночі він ненароком натрапив на місце, де віли коло вели, то їхня цариця й забрала в нього очі.

Тому всі й голосили в домі.

Господар був добрий чоловік.

І царевичеві стало жаль його. От він і вирішив повернути йому очі.

Узяв торбу, поклав у неї хліба, солі, цибулину й чарівну сопілку та, не кажучи нікому ні слова, подався до лісу тою самою стежкою, якою вночі йшов господар.

Вийшов царевич на галявину й бачить: посередині лежить цариця, а круг неї дванадцять віл — коси їй заплітають і розплітають.

А волосся проти місячного світла так і сяє, мов щире золото. Підступився він ближче.

Віли рантом перестали чесати цариці коси, і цариця, що досі ніби спала, розплющила очі.

Відчули, що є хтось чужий.

А царевич скоріше схопив сопілку і ну грати: спочатку поволі, а далі все швидше і швидше.

Відлягло йому від серця. А віли зирк-зирк одна на одну, захихотіли і в коло. Закрутилися, завертілися, паче шалені. Кружляють у танці, ледь не падають, а царевич знахі грає.

Нарешті цариця їхня не витримала, давай проситися:

— Ой, сили не маю більше! — й хотіла з кола вийти, але де там!

І ні стати, ні впасти не може.

Побачили віли, що непереливки, почали його благати:

— Хто б ти не був, перестань, не грай, бо вже нам несила!

А він їм:

— Кажіть, де очі мого господаря!

Клянуться віли, клянеться цариця на чім світ стоїть, що не вони це вчинили, але він їм віри не йме і далі грає.

Нарешті цариця, вкрай знесилена, призналася й сказала:

— Іди он до тої ялини, над якою місяць найяскравіше сяє, здійми з неї торбу золоту, дістань з торби срібну скриньку, у тій скриньці побачиш перемиту бавовну, а в бавовні знайдеш очі господареві.

Царевич пішов до ялини, проте не спускав погляду з віл: як тільки вони хотіли кинутись на нього, він дмухав у сопілку, і віли починали кружляти.

Здійняв царевич з освітленої місяцем ялини торбу золоту із срібною скринькою і, не перестаючи грати, веселий, мерщій подався додому.

Господар дуже зрадів, коли знову став бачити. Хотів дати своєму слузі золота й добра усякого доволі.

Та юнак йому каже:

— Мені це не потрібне. Дайте краще коня доброго та зброю гартовану: я світом поїду — добро людям робитиму.

Дав господар усе, що просив царевич. Осідлав той коня доброго, узяв зброю гартовану та й поїхав світом.

І скоро полинула слава про нього: там лиходія покарав, тут бідному нособив.

Почали його кликати на допомогу. А одного разу й від царевичевого батька прийшло прохання:

— Ми чули, незнаний лицарю, про тебе й благородні вчинки твої.

Тож уклінно тебе просимо: допоможи нам.

Прилетів у нашу країну вогненний змій і вимагає, щоб ми віддали йому дочку нашу, а з нею і всеньке царство.

Кого ми не посилали проти нього, він усіх побивав. Прожени поганого змія, і ми щедро віддячимо тобі.

Коли царевич почув про це, то задумався, що ж за дочка могла бути в його батька.

І вирішив, що це не яка інша, а тільки та, яку привела до них мачуха і з якою він так любо проводив час.

Отак розмірковуючи, царевич прибув нарешті в країну, де царював його батько.

Під’їхав до палацу, дивиться: усе таке, як було, ніщо не змінилося, тільки батько постарів і мачуха старішою стала, а з її дочки виросла така гарна дівчина, що очей одірвати від неї не можна.

Аж раптом з палацу виходить вогненний змій, страшнючий, бридкий, продимлений димом. Побачив він царевича й закричав, аж шибки в палаці задеренчали:

— A-а, це ти, а я тебе давно тут чекаю!

Та й сипонув стрілами. Але кінь під царевичем упав на коліна, й стріли прошурхотіли над головою. Тоді царевич розмахнувся списом — забриніло сталеве жало, хряснув держак і розлетівся надвоє, а змієві нічого.

Що не робить царевич, ніщо не бере змія, тільки зброя, мов та солома, на дрізки ломиться.

А змій регоче та до нього суне. Тоді царевич вихопив з торби сопілку і ну грати.

Усе живе довкола затанцювало, заскиглив жалібно змій, затрясся якось дрібно-дрібно й почав меншати, доки не зробився такий, як міхур, та все від землі відскакує.

Підбіг тут царевич до нього, наступив лівою ногою, міхур тріснув — і не стало змія.

Коли це побачили всі, зраділи неймовірно, а цар підійшов до юнака, обняв його й став розпитувати, хто він і звідки.

Хлопець розповів усе по правді.

Розсердився тоді цар на мачуху, що вона так обмовила перед ним його сина, хотів був навіть скарати її, та добрий царевич не дав.

Тоді цар вирядив її назад до лісу: хай там набирає воду в тикви й тим заробляє собі на хліб.

Царевич одружився з дівчиною, що її врятував од вогненного змія, й залишився жити разом із батьком.

А коли батько постарів дуже, то й передав усю владу своєму синові. Так вони, мабуть, і досі живуть.