Сталева Голова. Чорногорська народна казка

Був собі Дар > мав три сини й три дочки. Коли він постарів і відчув, що настала пора помирати, то прикликав своїх трьох синів і трьох дочок і сказав синам: — Віддасте своїх сестер заміж за першого, хто посватається до них. Якщо не послухаєте мене, станеться вам велика біда. І помер. Минув якийсь час після його смерті, коли це однісї ночі перед брамою царського палацу зчинився шум, гам, посипалися іскри. І хтось постукав у браму — аж подвір’я задвигтіло. У палаці причаїлися, затремтіли від страху. — Гей, царевичі, відчиніть! — рикнув невідомий з-за брами. — Не відчиняйте! — прошепотів найстарший царевич. — Не відчиняйте,— обізвався й середній брат. — А я відчиню,— промовив наймолодший, встав і відчинив браму. Коли брама розчахнулася, на подвір'я Тінгл'йТі'ої и ЇЦЯТЇЛ. T&Yvt, 'vo,vo, у.'лл'ь пе міг роздивитися — тільки вогонь палахкотів,— і воно загримкотало: — Я прийшов просити вату сестру найстаршу, щоб зараз же її й забрати, бо чекати не можу і вдруге не прийду. Тож скажіть мені негайно': віддасте її чи ні? — Я не віддам сестри,— відповів найстарший царевич.— Не знаю, хто ти і звідки. Ти прийшов серед ночі, ще й хочеш притьмом її забрати — як я можу віддати сестру? Де ж я її шукатиму, коли схочу провідати? — Не дозволю, щоб серед ночі сестру забирали! — промовив середній брат. Якщо ви не хочете, то я віддам,— перебив їхню мову наймолодший царевич. Хіба ви забули, що батько, вмираючи, наказував нам! — І він узяв сестру за руку, вивів надвір і віддав, примовляючи:—Нехай тебе шанує і буде щаслива з тобою! Сестра тільки ступила па подвір’я, нараз блиснуло, заторохтіло, палац похитнувся, усі від ляку попадали на землю — і не стало ні сестри, ні невідомого. Вранці брати стали шукати, куди вони ділися — нічого не знайшли, ані найменшого слідочка. Наступної ночі знову перед брамою зчинився гвалт, свист, зашугали язики вогню. Хтось загупав у браму і зикнув: — Ген, царевичі, відчиніть! Брати перелякалися, кинулися відчиняти браму. Щось страшне, не-збагненне всунулося на подвір’я й загримкотало: — Я прийшов просити вашу середню сестру, щоб ви її віддали за мене. — Я не віддам! — вигукнув найстарший царевич. — Не віддам хтозна за кого нашої сестри! — спалахнув середній брат. — А я віддам.— промовив наймолодший. — Хіба ви забули, що батьконам казав? — Він узяв сестру за руку, вивів на подвір’я й віддав, примовляючи:— Нехай шанує тебе і буде щаслива з тобою. Рантом спалахнуло, загуло, палац стрепенувся, усі від ляку попадали на землю — і не стало ні сестри, ні тої сили. Вранці брати скільки не шукали, нічого не могли помітити — ані найменшого слідочка не лишилося від них. Третьої ночі знову перед брамою царського палацу зчинився гул, рев, затанцювало полум’я. Хтось забухкав у браму і зіпонув: — Гей, царевичі, відчиніть! Схопилися брати, відчинили браму. На подвір’я ввалилася якась вог-ненна сила й загримкотала: — Я прийшов просити вашу наймолодшу сестру! — Не віддамо її,— в один голос відповіли найстарший і середній брати.— Бодай про одну сестру ми повинні знати, куди віддаємо й за кого, щоб хоч могли її час од часу провідати. Але тут обізвався наймолодший брат: — Я віддам, якщо ви не хочете. Хіба ви вже забули, що батько нам заповів перед смертю? Це ж було не так давно. 1 він узяв сестру за руку, вивів на подвір’я й віддав, примовляючи: — На, бери мою сестру. Нехай вона буде з тобою щаслива й радісна! І Рантом заблискало, загуркотіло, палац здригнувся, усі від ляку попа- дали на землю—і не стало ні царівни, пі вогненної сили. Вранці брати І кинулися шукати якихось слідів, щоб довідатися, куди ж поділася їхня І сестра — але нічого не знайшли. Зажурилися брати, що з їхніми сестрами й де вони. Час минав, а від сестер ніякої звісточки не було, й вони не знали, за кого віддали їх заміж. Аж якось царевичі кажуть один одному: — Ходімо шукати наших сестер. Не довго й збиралися, взяли, що треба, й подалися в дорогу. Мандруючи й питаючи, чи хто не бачив їхніх сестер, зайшли в гори й пройшли І горами цілий день. Надвечір побачили озеро, завернули до нього. Коли вже мали лягати спати, найстарший брат і каже: — Ви спіть, а я повартую. Два молодші брати поснули, а він сів коло них і дивиться довкола. Коли це серед ночі озеро завирувало. Царевич приглядається: з нього змій виповзає. Він розмахнувся шаблею і відтяв йому голову. А брати собі спали — він їм нічого і не сказав. Другого дня надвечір брати-царевичі знову дісталися до якогось озера. Тут і загючували. Два брати поснучи, а середній залишився на чатах. Аж серед ночі озеро зануртувало: виповз двоголовий змій. Царевич убив його, а братам нічого не сказав.

Третього дня, ще сонце було височенько на небі, брати побачили озеро. Тут вирішили й зупинитися па ніч. Розклали вогнище, повечеряли, наймолодший брат залишився вартувати, а ті поснули. Коли це серед ночі озеро раптом збурилося, заклекотіло, знялася висока хвиля—аж півбагаття залила.

На берег виповз триголовий змій.

Царевич розмахнувся шаблею раз, вдруге, втретє — усі три змієві голови покотилися на землю.

Але, доки він бився зі змієм, багаття зовсім погасло.

А чим розпалити його—царевич не мав і братів не хотів будити.

Тому подався десь шукати вогню.

І так забрів у печеру, у якій біля вогнища сиділо дев’ять велетнівдивів.

І він тоді гукнув бадьорим голосом:

— Добрий вечір, товариство! Я давно шукаю вас.

Воші його добре зустріли й кажуть:

— Хай щастить тобі, якщо ти наш друг.

— Я ваш довіку,— відповів царевич.

— Коли так, то підеш з нами полювати на людей,— кажуть велетні- диви.

— Тут недалеко є одне місто, то ми там уже більше року добуваємо собі харч.

Пішли всі дев’ять дивів і царевич десятин.

Коли вже були близько від міста, висмикнули диви дві високі ялини з корінням і потягли їх до міського муру.

Там приставили одну до стіни й наказали царевичеві:

— Лізь па мур. Ми тобі подамо другу ялииу, а ти її иа той бік перекинь, щоб ми по ній могли спуститися в місто.

Виліз царевич на міську стіну й гукає до велетнів:

— Я ие знаю, як вам ставити ялину. Хай хтось покаже!

Один із дивів виліз нагору, схопив ялину за вершечок, перекинув через мур та й почав по ній спускатися в місто. Тоді царевич вихопив шаблю, розмахнувся і зітнув йому голову.

— Гей, там, унизу,— гукнув царевич,— вилазьте по одному сюди.

Велетні-диви, не знаючи, що сталося з їхнім товаришем, полізли один за одним на стіну.

Але тількн-но якийсь див починав спускатися в місто, царевич шаблею чах — і той котився додолу.

Так він перебив усіх дев’ять велетнів-дивів, а тоді сам подався в місто.

Ходить вулицями — хоч би тобі одна жива душа трапилася! «Це ті дива так сплюндрували місто»,— подумав він.

Довго ходив сюди-туди, коли це побачив дуже високу башту, в одному віконці світло горіло.

Заходить туди, дивиться: кімната золотом, шовками та оксамитом прибрана, і нікого в ній нема, тільки на ліжку дівчина спить, та така гарна, що й очей відірвати від неї не може.

Аж тут побачив: по стіні велика гадюка повзе й прямісінько до дівчини.

Підскочив царевич, ударив ножем гадюку межи очі й пришпилив її до стіни.

— Нехай,— каже,— ніхто без мене цього ножа не добуде.

І швидше назад, бо згадав про своїх старших братів, які спали на березі озера.

А цар, який жнв у цьому місті, мав звичку щоранку виходити на прогулянку і все дивився з болем, як велетні-диви пустошать край, та нічого не міг вдіяти.

І цього ранку він вийшов у місто. Порожньо було на вулицях, мало людей залишилося.

Аж глянув цар на міську стіну — там висока ялина, з корінням вирвана, стоїть під муром, а коло неї усі дев’ять велетнів-людоїдів лежать без голів. Цар зрадів неймовірно, що його край збувся такої напасті.

Коли це прибігли царські слуги й сказали цареві, що вночі гадюка мало не вжалила його дочку. Цар мерщій до башти. Забігає і бачить: якраз над доччиним узголів’ям висить гадюка, ножем пришпилена до стіни.

Схопився за того ножа, хотів вирвати його — та де там, не зміг.

Тоді він розіслав указ у всі кінці свого царства, у якому проголошува-лося:

«Хто порубав дивів і вбив гадюку, хай з’явиться до мене. Я дам йому великі подарунки й свою дочку за дружину».

Тим часом три царевичі, шукаючи своїх сестер, зайшли на ніч до однієї корчми.

Після вечері до них підсів корчмар і почав хвалитися своїми подвигами, а потім запитав їх:

— А ви щось таке вчинили?

Перший розповів найстарший брат, як він убив одноголового змія, а середній — як розправився з двоголовим страховиськом.

Наймолодший брат мовчав.

І корчмар став його питати:

— Твої брати, бачу, не з полохливого десятка, а ти — чим ти проявив себе?

Тоді наймолодший брат розповів про все: і про поєдинок з триголовим змієм, і про зустріч з дивами в печері, і про те, як він їм постинав голови, і про врятування царівни. Хто був у корчмі, усі слухали, аж роти пороззявляли.

А корчмар, як почув це, стрімголов кинувся до царя з тою новиною.

Цар корчмареві за приємну звістку дав чималі гроші, а своїм слугам наказав, щоб вони негайно привели до нього трьох царевичів.

Коли три брати прийшли перед царя, той і питає наймолодшого:

— Це правда, що ти вчинив таке диво: велетнів-людоїдів порубав і врятував од смерті мою дочку?

— Правда, світлий царю.

— А чим ти доведеш, що це ти зробив? — запитав його цар.

Наймолодший царевич попросив, щоб його завели до кімнати царівни.

Тут він легко витяг свого ножа із стіни.

Тоді цар віддав за нього свою дочку і поставив його першим після себе у своєму царстві. А старшим братам цар сказав:

— Якщо хочете, то й вас оженю та гарні палаци вам збудую.

— Ми вже одружені,— відповіли старші брати.

Цар довго не затримував їх, дав їм на дорогу дві торби грошей, і вони подалися до себе додому.

Зостався наймолодший царевич сам зі своєю дружиною, царевою дочкою. Але думка про сестер не покидала його.

Тільки жаль було йому залишати молоду дружину, та й цар не дозволив би цього зробити.

Так він жив у тому місті й нудьгував за сестрами.

Одного разу цар зібрався на полювання, а йому каже:

— Залишайся ти в палаці, і ось тобі дев’ять ключів від моїх комор.

Заглянь у першу, другу, третю, четверту комори, там ти побачиш багато золота й срібла та всяких інших коштовностей.

Зрештою, можеш заходити до всіх восьми комор. Тільки дев’ятої не відчиняй, щоб не було біди.

Цар пішов, а зять залишився вдома.

І відразу почав відчиняти комори.

Оглянув усі вісім і побачив там багато всяких коштовностей і зброї.

А коли підійшов до дев’ятої, то подумав собі:

«Чимало я різних див надивився, то чому б мені й сюди не заглянути?»

І теж відчинив.

Зиркнув: а там посеред комори чоловік стоїть закутий — і так міцно, що й не поворухнеться.

А перед ним вода з золотого джерела б’є і в золотий жолобок стікає.

Та ще стоїть чашка, оздоблена коштовним камінням.

Напився б води — так не дотягнеться до неї.

Царевич побачив це — і аж відсахнувся. Але в’язень почав просити:

— Чоловіче добрий, життям твоїм заклинаю тебе, подай мені чашку води. Я за це тобі віддячу: ще одне життя подарую.

Подумав царевич: «Це ж чудово — мати два життя!» Набрав у чашку води й дав чоловікові, а коли той напився, він запитав його:

— Як тебе звати?

В’язень відповів:

— Я Сталева Голова.

Царевич рушив був до дверей, та Сталева Голова знову став благати:

— Дай мені ще одну чашку води, і я тобі подарую за це ще одне життя.

Подумав царевич:

«Два життя маю, а це вже буде третє — що може бути прекрасніше в світі?»

Набрав води і дав йому.

Коли той напився, царевич вийшов і почав замикати двері.

Аж тут в’язень знову заговорив:

— Чоловіче добрий, повернися до мене.

Коли ти вже два добрих діла вчинив, то вчини й третє, за це подарую тобі третє життя.

Набери в чашку води і вилий мені на голову.

Як царевич почув це, повернувся назад, узяв чашку, набрав води і вилив йому на голову.

Тільки вилив — поспадали кайдани з нього, Сталева Голова розправив крила, шмигнув з комори, схопив царівну, дружину свого визволителя, й зник.

От тобі й на! Наробив царевич так наробив. Тут і цар повернувся з ловів.

Хоч-не-хоч зять розповів йому все, як було. Цар засмутився дуже, став дорікати:

— Навіщо ж ти відчиняв ту дев’яту комору? Я ж тобі казав...

Та що замикати стайню, коли коней вкрали? Що говорити, коли найгірше вже сталося?

І цар замовк, а царевич похилив голову й каже:

— Не гнівайся на мене, царю. Я знайду Сталеву Голову й поверну свою дружину.

— Ти ще не знаєш, хто такий Сталева Голова,— на те йому цар.

—Скільки війська і грошей я змарнував, доки зловив його!

Залишайся зі мною, будь мені за сина. Ми знайдемо тобі другу дівчину, одружишся...

— Ні, я мушу повернути свою дружину й розквитатися зі Сталевою Головою,— не відстукався царевич.

Він осідлав коня, узяв грошей і подався у світ шукати Сталеву Голову.

Довго мандрував і приїхав до якогось містечка. їде вулицею, роздивляється, коли це якась дівчина з балкона йому гукає:

— Гей, царевичу, злізь з коня й зайди на подвір’я!

Коли царевич увійшов на подвір’я, до нього підбігла та дівчина, що гукала з балкона, і він упізнав у ній свою найстаршу сестру.

Обнялися, поцілувалися.

А далі сестра й каже:

— Ходімо, брате, до мене.

Зайшли до неї, і тут брат почав розпитувати, хто її чоловік і де він.

— Мій чоловік,— відповіла сестра,— цар над вогняними зміями й сам вогняний змій.

Його зараз нема вдома, але скоро прилетить.

Я тебе за-ховаю добре, бо він казав, що порубав би своїх шуряків, якби десь по-бачив.

Спочатку я випитаю в нього, чи він тобі не заподіє нічого лихого, якщо ні — то розповім про тебе.

Сховала сестра свого брата і його коня, приготувала вечерю чоловікові та й чекає.

Аж раптом усе подвір’я заблищало, засвітилося — вогняний змій, її чоловік, додому прилетів.

І відразу до своєї дружини:

— Тут людським духом пахне. Скажи: хто є в нашому домі?

— Та що ти! Нікого немає,— дружина йому на те й притьмом запитала:

— Ну, скажи, а якби справді хто з моїх братів приїхав, то що б ти з ними зробив?

— Найстаршому й середньому погано було б,— відповів зміїний цар.

— А наймолодшому нічого б я не заподіяв.

— Ну, то знай,— дружина тоді каже,— до мене в гості приїхав мій наймолодший брат.

Коли цар почув про це, то сказав, щоб вона швидше привела свого брата до нього.

Він зустрів шуряка з розпростертими руками, посадив за столом коло себе.

Слово по слову, розговорилися обидва, царевич і розповів йому про своє лихо та про те, що він хоче розквитатися із Сталевою Головою.

Та що ти задумав! — аж сплеснув руками зміїний цар.

— Позавчора Сталева Голова пролітав тут із твоєю дружиною, то я виставив проти нього сім тисяч вогняних зміїв — і він їх усіх побив. А ти хочеш сам побороти його? Та облиш.

Я тобі дам грошей, скільки хочеш, і вертайся додому.

Але царевич стояв на своєму: він мусить знайти дружину.

Коли змії-ний цар побачив, що не відрадить його, то висмикнув перо в себе з крила, дав йому й мовив:

— Добре слухай, що я тобі скажу.

Як знайдеш Сталеву Голову і буде тобі дуже сутужно, то запали це перо і тоді я примчу з усією своєю потугою тобі на підмогу.

Царевич узяв перо й поїхав.

Отак мандруючи світом, він знову потрапив до якогось містечка.

Їде вулицею, коли це якась дівчина гукає йому, щоб він спішився й зайшов на їхнє подвір’я.

Царевич послухався її. Аж там його середня сестра зустріла.

Зраділи дуже обоє, обнялися, розцілувалися.

Сестра розпорядилася коня поставити в стайню, брата повела в покої. Питають одне одного. що та як.

Розповів їй брат про своє життя, а далі її запитує:

— Хто твій чоловік, сестро?

— Цар соколиний.

— А де він?

— Тепер нема його вдома. Увечері прилетить. Але він чогось недолюблює вас, моїх братів, то краще я сховаю тебе.

Сховала вона брата. А невдовзі і цар соколиний прилетів — од сили його весь палац сколихнувся.

Дружина поставила перед ним вечерю, але він насамперед запитав її:

— Хто в нашому домі? Тут людським духом начне.

— Та нікого немає,— відповіла йому дружина, а потім, через якийсь час, запитала його:

— Чи ти моїм братам заподіяв би щось погане, якби хто з них прийшов сюди?

— Найстаршому й середньому непереливки було б,— відказав соколиний цар,— а наймолодшому не зробив би нічого.

Тоді дружина призналася йому, що до неї в гості приїхав наймолодший брат.

Соколиний цар звелів швидше покликати свого шуряка.

Він зустрів його радо, запросив до себе за стіл.

Після вечері цар став розпитувати шуряка, що привело його в їхні краї.

А той розповів про своє лихо і про Сталеву Голову.

— Ти що, шуряче! — аж жахнувся соколиний цар.

— Того дня, коли він у тебе вкрав дружину, я перестрів його з п’ятьма тисячами соколів — і він їх усіх побив, ми не змогли подужати його.

То хіба ти сам щось йому зробиш? Раджу тобі: вертайся додому. Ось бери собі скарби, які хочеш, і їдь назад.

Але царевич твердо вирішив таки знайти Сталеву Голову.

— Дякую тобі за все,— сказав він соколиному цареві,— та назад я не повернуся.

А сам собі подумав: «Чого б це мені боятися, коли маю в запасі ще три життя?»

Побачив соколиний цар, що не відмовить його, висмикнув одне перо в себе з крила, дав йому й каже:

7 Казки народів Югославії Бібліотечна книга

— Візьми оці. Коли зітнешся із Сталевою Головою і потрапиш у безвихідь, запали його.

Тоді я з усісю своєю силою прийду тобі на допомогу.

Царевич узяв перо й поїхав шукати Сталеву Голову.

Довго мандрував, аж звернув у одне містечко.

Тут знову якась дівчина гукнула йому з балкона, щоб зайшов на їхнє подвір’я.

Кін так і зробив. Дивиться: аж то перед ним його сестра наймолодша.

Зраділи обоє, впали одне одному в обійми, розцілувалися. Запросила сестра свого наймолодшого брата в покої. Зайшли вони, посідали.

Брат питає її:

— За кого ти, сестро, заміж вийшла? Хто він, твій чоловік?

— Мій чоловік — цар орлиний,— відповіла сестра.

— Зараз його нема вдома, але боюся, щоб чого тобі поганого не заподіяв, коли повернеться.

Краще сховайся.

Увечері прилетів орлиний цар і відразу до своєї дружини:

— Хто це з людей прийшов до пас, відповідай мені!

Вона стенула плечима:

— Нікого нема.

Сіли вечеряти, дружина й каже йому:

— Як би ти прийняв моїх братів, коли б хтось із них навідався до нас?

— Я б найстаршого й середнього не помилував,— відповів цар,— а наймолодшому навіть допоміг би в скруті.

Тоді дружина призналася, що до неї в гості приїхав її наймолодший брат. Орлиний цар, тільки почув це, скоріше запросив його до себе.

Привіталися вони, сіли вечеряти.

За вечерею розговорилися, і царевич розповів йому, куди оце їде.

— Із Сталеною Головою хочеш битися? — здивувався орлиний цар.— Даремна справа. Краще залишайся в мене — живий будеш і ні в чому біди не знатимеш.

Але царевич не послухався його.

Наступного дня, ще тільки розвиднилося, знову зібрався в дорогу.

Коли орлиний цар побачив, що його не ' затримає, вирвав одне перо із свого крила, дав йому й каже:

— Якщо буде притуга, викреши вогонь і запали його. Я тоді примчу зі своїми орлами тобі на поміч.

Царевич узяв перо й поїхав далі шукати Сталеву Голову.

Довго ще він мандрував світом, не в одне містечко заїжджав і нарешті в якійсь печері знайшов свою дружину.

Вона, побачивши його, зраділа дуже, а ще більше здивувалася, як він сюди потрапив. Чоловік розповів їй усе та й каже:

— Тікаймо звідси!

Дружина його зітхнула сумно й відповіла:

— Куди тікати? Сталева Голова все одно наздожене нас і тебе погубить, а мене забере назад.

Тікай сам.

Ллє царевич не боявся смерті, бо ж у нього було три життя в запасі. І він таки намовив дружину тікатн разом.

Тільки вони від’їхали трохи, аж тут Сталева Голова гукає:

— Гей, царевичу, стій!

Та й забрав дружину від нього, а йому сказав:

— Цього разу тебе прощаю, адже я обіцяв тобі подарувати три життя.

Тільки щоб ти мені більше в мою печеру не потикався.

Ллє погроза не злякала царевича. Він перечекав, коли Сталева Голова пішов кудись, і знову до дружини:

— Тікаймо!

Шкода їй чоловіка, але й залишатися тут не хочеться.

Та недалеко вони втекли—наздогнав їх Сталева Голова, витяг стрілу й гукає:

— Царевичу, як тобі краще: чи щоб я тебе стрілою застрілив, чи щоб мечем порубав?

Побачив царевич, що не здолати йому Сталевої Голови, та й каже:

— Ти ж подарував мені ще два життя.

А Сталева Голова відповідає:

— Твоя правда. Тільки щоб ти мені більше не навертався сюди!

Сказавши це, він забрав дружину, а царевич залишився сам. Але наміру свого не зрікся.

Наступного дня він знову підкрався до печери. Ледве вмовив дружину тікати.

Та Сталева Голова наздогнав їх і закричав:

— Царевичу, тут тобі й кінець!

Царевич нагадав йому, що має ще одне подароване ним життя.

— Твоє щастя,— відповів Сталева Голова.— Але запам’ятай, що це востаннє я милую тебе.

Царевич побачив, що нічого не вдіє супроти такої сили, та й рушив уже додому. Але раптом згадав ті пера, що їх дали зяті. Не роздумував довго, скоріше вернувся назад. Припильнував, коли Сталева Голова кудись пішов, і в печеру, до своєї дружини.

Злякалася дружина, коли побачила його:

— Чи тобі життя обридло, що ти знову прийшов за мною?

Царевич розповів їй про те, що зяті йому допоможуть, якщо буде потреба. І дружина погодилася ще раз тікати з ним. Але Сталева Голова

одразу помітив їх і ще здалеку гукнув:

— Стій, царевичу, все одно не втечеш!

Тоді царевич мерщій дістав кресало і кремінь, вибив вогонь і запалив подаровані зятями пера. Та вони ще не встигли згоріти, як Сталева Голова наздогнав царевича й розрубав навпіл.

І тієї ж миті з’явилися зміїний цар зі своїми вогняними зміями, соколиний цар зі своїми соколами, орлиний цар зі своїми орлами.

Зчепилися вони зі Сталевою Головою, тільки іскри від шабель бризкають та кров із ран цебенить.

Але Сталева Голова схопив царівну й утік.

Царі ж зібралися коло мертвого шуряка, щоб оживити його. Запитали в трьох бистрокрилих зміїв, хто з них найшвидше принесе живої води.

— Я можу за півгодини,— каже один.

— Я можу за чверть години,— каже другий.

— А я — за дев’ять хвилин,— відповів третій.

— То мчи скоріше! — в один голос гукнули йому три царі.

Він розправив свої вогненні крила і, справді, за дев’ять хвилин приніс живу воду. Царі покропили нею шурякові рани, стулили докуии обидві половини, й вони зрослися. Царевич ожив і схопився на ноги.

— А тепер їдь додому і більше зі Сталевою Головою не змагайся, бо тоді лиха тобі не минути.

Але царевич сказав, що все одно спробує ще раз визволити свою дружину. Царі і сяк і так умовляли його відступитися від свого наміру, та царевич був непохитний. Тоді вони кажуть:

— Коли так, то спершу хай твоя дружина вивідає в Сталевої Голови, де його сила. І ми вже якось допоможемо тобі.

Царевич потай прийшов до своєї дружини й розповів їй про те, що радили зяті. А коли Сталева Голова повернувся додому, вона й почала випитувати в нього:

— Скажи мені, в чому твоя сила?

— Моя сила — в оцій шаблі,— відповів їй Сталева Голова.

Жінка стала пестити шаблю.

— Та ні,— розсміявся Сталева Голова,— не в шаблі моя сила, а в оцій стрілі.

Тоді жінка почала стрілу гладити.

Сталевій Голові закралася підозра, чи це вона робить не з чиєїсь намови. Бо ж досі й дивитися на нього не хотіла, а це, бач, як його силу шанує. Він і каже їй:

— Хтось тебе добре під’юджує, щоб ти мене питала про мою силу. Часом не чоловік твій?

— Як може чоловік,— вона на те,— коли ти навпіл розрубав його.

Повірив їй Сталева Голова і таки признався.

— Моя сила,— каже,— не тут. Далеко звідси стоїть висока гора, а на тій горі живе лисиця, а в ній сидить птах. От у ньому й моя сила. Наступного дня, коли Сталева Голова пішов кудись із дому, царевич знову прийшов до своєї дружини.

Вона й розповіла йому все, а він тоді — трьом царям.

Царі ж, ледве почули цю звістку, підняли всю свою силу й чимдуж до тої гори.

Коли примчали туди, випустили орлів на лисицю. А вона побігла до озера й перетворилася на шестикрилу дику качку.

Соколи відігнали її від озера. Тоді вона шугнула в хмари. А там за нею погналися вогняні змії.

Вона впала на землю й знову стала лисицею.

Тут орли й схопили її.

З лисиці випурхнув птах.

Та соколи завернули того птаха до вогняних зміїв, і ті спалили його.

Як тільки птах згорів, Сталевої Голови не стало.

Царевич забрав свою дружину, й вони, щасливі, подалися удвох додому.

А по дорозі побували в гостях у зміїною, соколиного та орлиного царів.

Може, ще й тепер вони їздять одні до одних у гості, якщо не повмирали.