Мала віла- Боснійська народна казка

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

Жили король з королевою і мали сина-одинака.

Коли він виріс, батьки надумали відзначити його повноліття.

Наскликали гостей знаменитих з усього королівства, за столи посадили.

А на столи наставили наїдків усяких та напоїв солодких — на тарелях золотих та в кришталевих чашах.

Ще й свічки засвітили в палатах — так і заблищало, замерехтіло, засяяло все навкруги.

Цілий день веселилися гості, співаючи пісень та розповідаючи цікаві бувальщини.

А коли звечоріло, дівчата-красуні завели танці в садку.

Поставали в коло й кружляють та все на королевича дивляться, очей відірвати від нього не можуть: такий він гарний був.

А королевич і дивиться на них, і не дивиться — ніби когось поглядом шукає і не знахо-дить.

Опівночі гості розійшлися, але королевич не пішов спати — не хотілося.

Та й ніч була місячна, ясна — так і манила до себе.

І він побрів у гайок, де росли старезні липи. Місячне сяйво дивно лилося крізь гілля дерев, розносилися пахощі липового цвіту.

Замріяний, королевич брів і брів усе далі й незчувся, як вийшов на широку галявину посеред гайка.

Глянув перед себе — й завмер: неподалік, на залитій місячним сяйвом місцині, стояла маленька віла в розкішних, золотом шитих шовкових шатах.

Довге волосся їй спадало на плечі, а на голові блищала золота корона, розцвічена діамантами.

Сама ж віла була маленька-маленька.

Мов лялечка!

Королевич дивився на неї зачаровано й мовчав. Але віла сама обізвалася, і її голос забринів, наче срібний дзвіночок:

— Мій чудовий королевичу, я теж була запрошена до тебе на свято, але не посміла прийти через те, що така маленька.

Тому зараз вітаю тебе, під отим місячним сяйвом, яке для мене — мов сонячне світло.

Маленька віла дуже припала королевичеві до серця.

І він анітрохи не злякався того, що вона з’явилася перед ним серед ночі.

Навпаки, йому захотілося, щоб вона завжди була біля нього.

І королевич підійшов до неї й узяв її за руку.

Але віла рантом вирвалась і зникла.

У нього в руці залишилася тільки її рукавичка, така крихітна, що він ледве натягнув на свій мізинець.

З незрозумілим неспокоєм у серці повернувся коро-левич до палацу, але про те, кого бачив, не сказав нікому й слова.

Наступної ночі він знову пішов у гайок. Ходив по осяяних місячним світлом доріжках — усе шукав учорашню маленьку вілу.

Але її ніде не було. Засмучений тим, він дістав з-за пазухи її крихітну рукавичку й поцілував.

І тої миті перед королевичем з’явилася віла.

Коли він побачив її, то дуже-дуже зрадів.

Серце в його грудях так і затріпотіло від великого щастя.

Довго бродили вони між старезними липами, й зупинялися, й дивилися одне на одного,— а ніч була така місячна,— і все розмовляли, наговоритися не могли. І диво дивне! Доки вони отак щебетали удвох, віла підросла.

А коли настала пора розставатися, вона була вдвічі більша, ніж минулої ночі.

Рукавичка вже не налазила їй на руку, і віла залишила її королевичеві на згадку.

— Візьми її собі,— сказала віла й тієї ж миті зникла.

Від того часу вони щовечора зустрічалися в гайку під липами.

Доки сонце на небі світило, королевич собі місця не знаходив, никав сюди-туди, не знаючи, за що взятися, що робити.

І все чекав, коли вже місяць на небо викотиться.

Тільки й думки було в нього: «Чи прийде сьогодні віла в гайок?» Королевич дедалі більше любив її, а вона все росла й росла.

На дев’яту ніч, коли місяць став уповні, віла була вже така заввишки, як і королевич.

Вона зустріла його радісно й сказала:

— Доки світитиме місяць, я буду приходити до тебе.

— А як минуться місячні ночі, тоді я вже тебе не побачу? — злякався

королевич.— О ні, моя люба! Без тебе я жити не зможу. Ми повинні завжди бути разом. Прошу тебе: стань моєю королевою!

— Королевичу мій любий,— промовила віла,— я згодна бути твоєю, але ти повинен усе життя любити тільки мене одну і більше нікого.

— Усе життя тебе любитиму,— присягнув королевич, ні хвилини не роздумуючи,— на інших і не гляну ніколи.

— Добре! Але запам’ятай: доти буду твоєю, доки любитимеш мене.

Через три дні й весілля справили. Багато гостей було, чимало пісень переспівали, і всі дивувалися з вілиної краси.

Королевич був гарний, а віла ще краща.

Сім років прожили вони щасливо і в злагоді.

А на восьмий рік помер старий король.

Сила народу прийшла на похорон, найвродливіші жінки з усього королівства проливали сльози над його труною.

Тільки одна не очима й рудим волоссям, а все поглядала на молодого королевича.

Він це бачив, і йому було приємно, що вона дивиться на нього.

Коли йшли на кладовище, королевич тричі кинув оком на рудоволосу красуню.

І раптом його дружина, яку він вів під руку, аж наступила собі на поділ сукні й мало не впала.

— Ой, глянь! — вигукнула вона.— Моє вбрання стало мені чомусь довге.

Насправді ж то вона зробилася меншою, але королевич не помітив цього.

Коли після похорону поверталися до палацу, рудоволоса красуня пішла поруч з королевичем, і він час від часу крадькома позирав на неї, а про дружину й забув.

Так і не помітив, що вона дедалі меншає й меншає.

А як увійшли в липовий гайок, дружина зникла зовсім, мов її й не було біля нього.

Та королевичеві байдуже. Нема, то й нема.

І він скоріше одружився з рудою чорноокою красунею.

Але й трьох днів не прожив із нею щасливо.

Найперше вона зажадала, аби він купив їй ліжко з діамантів, а потім і се, і те, і таке, що й на світі його ніде не знайдеш.

Що далі, то більше. А якщо він якоїсь її забаганки не виконував, тоді починався плач, нарікання, сварка, хоч із хати тікай.

Терпів-терпів королевич примхи рудої красуні, та й не витерпів — прогнав її.

От тоді він зрозумів, як погано повівся з малою вілою.

Та вже пізно було.

Скільки не зітхав, скільки не тужив, і кожної місячної ночі ходив у липовий гайок, сподіваючись там знайти свою добру малу вілу, але вона більше не повернулася до нього.


Вовчик
Перегляди
Особисті інструменти