Графова борода (італійська народна казка)

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

Як свище віслюк, а погонич реве, —То знай: той і той в Покапальї живе.

Отаке вигадали на жителів села Покапальї!

І хай би вже справді люди там були якимись недотепами, так ні ж! Хіба це не в Покапальї, яка притулилася на крутосхилі, додумалися підв’язувати курам під хвости торбинки, щоб знесені яйця не котилися вниз у кущі?

А глузували з покапальянців тільки за те, що були вони тихої вдачі й ні з ким не любили сваритися.

— Смійтесь, смійтесь,— казали вони на такі жарти.— Ось приїде наш Мазіно, тоді побачимо, хто ревтиме дужче, ми чи ви.

Мазіно був найзавзятіший із покапальянців. Усі хлопця дуже любили, хоч і не цвіла у нього на обличчі пишна врода. Ні, за його вроду не дали б і дрібної монетки — сольдо. А от, що розумний був він, то таки так.

Народився він кволеньким, і мати вирішила скупати дитину в настої гірських цілющих трав. А щоб нагріти купіль, батько вкинув у неї розпечену, як жар, кінську підкову. Так Мазіно увібрав у себе свіжість запашного зілля і міцність заліза. Після купелі мати поклала в колиску лушпину зеленого каштана, гіркота якого дала хлопцеві гострий розум.

Покапальянці саме чекали Мазіно додому. Його в селі не бачили відтоді, як він пішов до війська і служив тепер десь чи не в Африці. З того часу й стали коїтися в Покапальї дивні речі. Щодня, коли череда йшла в село з пасовиська, відьма Мічілліна крала теля, вола чи корову.

Сховається в кущах край дороги, і тільки, було, дмухне, так цілий віл хтозна-де й дінеться. Як зайде, бувало, сонце, так і шелестить щось у чагарях, і вже селяни вмирають зі страху. Про це навіть пісня склалася:

Люта відьма Мічілліна

Нищить бідну худібчину.

Кого ж оком обведе —

Той, як мертвий, упаде.

Щовечора квапилися селяни розпалити великі багаття, щоб відьма не зважилась вийти з кущів. Та Мічілліна нишком підкрадалася, дмухала на пастуха, що залишався стерегти худобу, і вкидала його в сон. А вранці він не знаходив ні волів, ані корів, і люди чули, як він гірко плаче і в розпачі б’є себе кулаками по голові. Тоді інші пастухи збігались і шукали по кущах слідів худоби, але знаходили тільки шмути довгого волосся на гілках, а на землі шпильки та сліди великих черевиків відьми Мічілліни.

Люди перестали виганяти худобу на пасовище, і зачинені корови стали такі худі, що їх чистили вже не шкреблом, а граблями, зубці яких вільно проходили поміж ребрами. Ніхто більше не зважувався навіть поткнутись до лісу, й там повиростали величезні, мов парасолі, гриби, тому що їх давно вже не збирали. Відьма Мічілліна в інших селах худоби не крала, вона добре знала, що ніде не знайде таких тихих, терплячих людей, як покапальянці. Вони тільки й робили, що розпалювали вечорами на майдані величезне вогнище, жінки та діти замикалися в хатах, а чоловіки стояли коло багаття й бідкалися, чухаючи потилиці. Бідкались день, бідкались другий, а годі надумалися йти просити допомоги в графа. Граф жив на горі у великому замку за високим муром, що був посипаний зверху битим склом.

Тож зібралися в неділю вранці всі селяни під брамою замку, і зважилися- таки постукати. їм відчинили, люди зайшли на подвір’я і поставали перед круглим графовим будинком із зачиненими вікнами та залізними гратами поміж колон. Трохи осторонь сиділи на подвір’ї графові солдати, мастили для блиску вуса олією й люто позирали на селян. А ще далі в оксамитовому кріслі сидів граф з довжелезною бородою, яку чесали чотири солдати чотирма гребнями.

Найстарший селянин, набравшись сміливості, мовив:

— Синьйоре графе! Ми наважилися потурбувати вашу милість, щоб розповісти про своє лихо. Нашу худобу, яка пасеться у лісі в долині, краде відьма Мічілліна...— Сяк-так, зітхаючи й жалкуючи, з допомогою всіх селян, що підбадьорювали його, як уміли, старий розповів про велику тривогу Покапальї.

Але граф промовчав, так ніби й не чув нічого.

— Ось ми й надумали прийти сюди, ваша милосте,— вів далі селянин,— просити поради, що нам діяти.

А граф ніби води в рот набрав.

— Ми прийшли,— провадив селянин.— просити допомоги у вашої милості, бо коли ваша милість із ласки своєї дасть нам своїх солдатів задля охорони, ми знову зможемо виганяти худобу на пасовисько.

Граф похитав головою:

— Коли я пошлю солдатів.— сказав він,— то муситиму послати з ними й капітана...

Селяни слухали з іскрою надії.

— А коли в мене не буде капітана,— провадив граф,— то з ким я ввечері гратиму в лото?

Селяни попадали навколішки:

Згляньтесь над нами, синьйоре графе, допоможіть нам!

А солдати осторонь позіхають собі та мастять олією вуса.

Граф знову похитав головою і сказав:

Я граф, мені перечити дарма

Ніколи відьми я не бачив —

Тож її зовсім нема!

По цих словах солдати, все ще позіхаючи, взяли рушниці і, наставивши гострі багнети на селян, стали тіснити їх з подвір’я.

Спантеличені селяни вернулися на майдан, не знаючи, що робити далі. Тоді найстаріший з них, той, що розмовляв із графом, вигукнув:

— Треба нам викликати Мазіно!

Написали вони листа й надіслали до Мазіно в Африку. І якось увечері, коли всі чоловіки знов зібралися біля великого багаття на майдані, з’явився Мазіно. Всі кинулися його обіймати, пригощати і, звісно, питати: «Ну, де ти був?», і «Що бачив?», і «Знаєш, які ми тут нещасні?»

Мазіно спочатку вислухав усіх, тоді сказав:

— У Африці я бачив людожерів, що не можуть їсти людей і живляться трав’яними кониками; в пустелі я бачив одного шаленця, що відпустив собі нігті дванадцять метрів завдовжки,— думав докопатись ними до води; у морі я бачив рибину в черевикові й пантофлі: вона хотіла, щоб її визнали королевою над усіма рибами тільки тому, що інші риби не могли носити черевика і пантофлі; в Сіцілії мені довелось бачити жінку, що мала сімдесят дітей і лише одну каструлю; у Неаполі траплялись мені люди, що йшли куди очі бачать, бо плітки сусідів не давали їм нагріти місця; бачив я багато білих, що хотіли бути смаглявими, здибав і таких смаглявих, що жадали стати білими; надивився на таких людей, які мені до пояса, і на таких, що я не сягну їм до вуха; бачив я чимало несміливих, але таких боягузів, як у Покапальї, ще не зустрічав.

Селяни похилили голови: присоромив їх Мазіно. Але він не хотів кривдити земляків і ще раз попросив розповісти йому про ту капосну відьму.

— А тепер,— сказав він,— я вас про дещо спитаю та й піду ловити вашу відьму.

— Питай! Питай! — загукали всі.

— Перше моє запитання до перукаря: хто в тебе стригся цього місяця?

І перукар відповів:

Стриглись руді й чорняві,

Розпатлані й кучеряві,

Вусаті і бородаті.

І шолудиві, й чубаті.

— А тепер скажи ти, чоботарю: скільки черевиків на дерев’яних підошвах приносили тобі лагодити цього місяця?

— Гай-гай,— відповів швець.— Ще зовсім недавно я мав діла повні руки:

Латав чоловічі, латав і жіночі Старі шкіряні черевики робочі.

Із шовку та замші я шив черевички На ніжні дівочі малі-невеличкі.

Тепер же в селі стали злидні страшні- Вже з місяць не носять роботи мені.

А третє запитання до тебе, мотузнику: як тобі торгувалося і що ти продав за цей місяць?

— А ось як, послухай лишень:

Мотуззя міцного й тугого канату,

Ще й доброї дратви продав я багато,

Солом’яні всі позбував вірьовки Й лозові — добрячі, надійні, цупкі.

Тож є в мене в хаті і є коло хати,

Бо весь мій товар пощастило продати.

— Так, так,— промовив Мазіно й ліг коло багаття.— Тепер я трохи засну, бо добре-таки втомився. Опівночі розбудите мене і я піду ловити відьму.— Він прикрив очі капелюхом і заснув.

Селяни просиділи до півночі — ніхто анічичирк, боялися й дихнути, щоб не збудити Мазіно. Опівночі Мазіно повернувся на другий бік, позіхнув і прокинувся. Випив кухоль доброї джерельної води, тричі плюнув у багаття й подався, не озираючись, до лісу.

Селяни чекали довкола багаття, аж поки воно не обернулося на купу жару, а там і на холодний попіл. Аж тоді всі вони побачили Мазіно. І кого б, ви думали, він тяг слідком за собою, вхопивши за довгу бороду? Самого графа, який щосили пручався, плакав і просив зласкавитись.

— Оце вам і відьма! — вигукнув Мазіно і відразу спитав:— А де моя джерельна вода?

Всі селяни остовпіли з дива, а граф затремтів, присів до землі й зіщулився, мов нікчемна кузька від холоду.

— Я знав, що з вас ніхто не міг покрасти худоби,— пояснив Мазіно,— бо всі ви ходили стригтись до перукаря, отож і не могли покидати таких жмутів волосся на кущах. Та й сліди на землі були від великих, важких черевиків, а ви ж ходите босоніж. Не міг це бути й нечистий, бо нащо б він закупляв усі канати й мотузки — залигувати й відводити крадених волів з коровами?

Тим часом граф, що сидів, скулившись, на землі, усе тремтів і силкувався сховатись у власній бороді, яку Мазіно геть перекуйовдив і поплутав, коли тягнув його милість слідком за собою між кущами.

— А як це він наганяв на нас сон самим-но своїм поглядом? — запитав один селянин.

— Він бив пастуха по голові грубою палицею, обмотаною шовком, і ви чули тільки посвист, ніяких слідів після удару не лишалося, а, опритомнівши, кожен ходив з хворою головою.

— А звідки взялися шпильки? — запитав другий селянин.

— Він ними пришпилював бороду на голові, як ото жінка коси.

Селяни все вислухали мовчки. Аж ось Мазіно спитав:

— То що ми тепер йому зробимо?

— Прив’яжемо до ганебного стовпа!—гукнули люди.

— Посадимо графа в бочку й пустимо кататись!

— Укинемо в лантух разом з котами й собаками!

— Змилуйтесь наді мною!—заквилив граф.

— Зробіть ось як,— порадив Мазіно,— хай він віддасть вам покрадену худобу й повичищає воловні. А що його милість, здається, полюбляє шастати ночами по кущах, то нехай ходить уночі по лісу та збирає хмиз вам на багаття. А дітям накажіть, нехай ніколи не підбирають у лісі шпильок: адже це шпильки відьми Мічілліни, без них вона не дасть ладу своїм патлам і бороді.

Так покапальянці й зробили.

І відтоді в їхньому селі не стало відьми Мічілліни.

А Мазіно вирушив у кругосвітню подорож, аби набратися ще більше розуму.


Вовчик
Перегляди
Особисті інструменти