Безжурний швець (італійська народна казка)

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

Був собі колись на світі швець з великим, великим горбом.

І мав він сім синів і сім дочок. Синів звали: Перротто, Джіанотто, Рінальдотто, Ермінотто, Арріготто, Амброджіолотто і найменший Пеппіно. Дочок звали Джілетта, Джованнетта, Ерміллінетта, Лауретта, Галізетта, Віолетта і найменша Кателліна.

А чи подумали ви, що кожного з них треба було взути? Як порахувати всі ноги синів і дочок, скільки буде? Двічі по сім — чотирнадцять та ще раз двічі по сім — чотирнадцять. Усіх разом — двадцять вісім! Та це ще не всі. Ви ж забули додати сюди ноги шевця і його дружини. То скільки ви налічили? Тридцять дві ноги! І на кожну ногу треба взуванки!

Скільки ж потрібно часу, щоб пошити аж тридцять два черевики! Отож і не диво, що шевцеві ніколи було шити чужим.

І через те його родина одного дня запивала хліб водою, а другого заїдала воду хлібом.

Проте швець був веселої вдачі і ніколи не журився. Працюючи, завжди виспівував, а відпочиваючи, все пританцьовував.

Він навіть пісеньку про себе склав:

Я молотком щодня — тук-тук,

Роблю, не покладаю рук,—

Все шию черевики Маленькі та великі.

Але якось трапилася шевцеві нагода пошити на продаж аж три пари черевиків.

От зв’язав він їх докупи, закинув на плечі та й подався на ярмарок до сусіднього містечка. Іде собі шляхом, а черевики звисають з горба та все товчуть його по спині.

«І де цей горб узявся на мою голову?» — подумав швець.

Аж ось прийшов на ярмарок, людей побачив, з цим погомонів, з тим пожартував,— та й за свій горб забув.

Черевики хутко попродав, накупив додому всіляких гостинців, поскладав у торбу, закинув на плечі та й рушив додому. Іде шляхом, а торба з гостинцями звисає з горба й товче його по спині.

«Усе-таки цей горб страх заважає»,— знов подумав швець.

Тим часом уже посутеніло, а додому ще було неблизько. Надумав швець звернути до лісу й піти навпростець. Поки йшов лісом, надворі геть смеркло. Добре, що хоч місяць зійшов і видно було, кудою йти.

Коли це — зирк подорожній на пеньок,— а на ньому сидить... хто б ви думали? Лісова фея! Та така манюсінька-манюсінька. Сидить і чогось плаче.

— Чого це ти плачеш? — питає швець.

— Бо мені самій нудно,— відказує фея.

— Нудно?! А ось я ніколи не нудьгую. Зараз я тебе розважу піснею. Послухай-но:

Я молотком щодня — тук-тук,

Роблю, не покладаю рук,—

Все шию черевики Маленькі та великі.

Фея враз утерла сльози й усміхнулась.

— Це ще не вся пісня,— промовив швець.— Слухай далі:

У праці й танцях повсякчас —

Коли нам нудьгувать!

Хто черевики шив у нас,

Той любить танцювать!

— То пошийте й мені черевички! — вигукнула фея.

— Будь ласка, це я залюбки! — відповів швець.

Він вирвав два листочки подорожника, попроколював у них дірочки замість шила сосновою шпилькою і позшивав їх замість дратви прожилками торішнього листя.

Феї закортіло приміряти один черевичок і... вона пірнула в нього з головою.

Глянув швець — а фея десь ділася.

— Ой! — писнув голосочок із лівого черевичка.— Вони на мене трішечки завеликі.

Тоді швець вирвав два листочки конюшини і пошив з них черевички якраз на феїну ніжку. Тільки-но вона взулась у них, а швець знов заспівав свою пісеньку, як фея пішла в танок.

Цілісіньку ніч протанцювали в лісі фея і швець. А коли благословилося на світ, фея сказала:

— Оце вже я натанцювалась досхочу! Ви мене так гарно розважили, як ніхто й ніколи. Скажіть, що вам за це дати?

— Гм, що дати? — здивувався швець.— Мені нічого не треба.

Подумавши якусь мить, він запитав:

— А взяти щось у мене ти не можеш? Я з радістю віддав би свій горб.

— О, та це простісінько! — сказала фея.

Вона вистрибнула на пеньок і торкнулася своєю чарівною паличкою до шевцевого горба. І враз той горб хтозна-де й дівся!

— Краснесенько тобі дякую, люба маленька фея! — вигукнув швець, поцілував фею і рушив додому.

Тільки-но він зайшов у село, як йому зустрілася стара лиха сусідка. В неї теж був горб, але не ззаду, як у шевця, а спереду. Угледіла вона шевця — й витріщила від подиву із заздрощів очі.

— Дива, кумцю! Ніби це й ви і не ви! І де ж це ваш горб дівся?

Швець розповів бабі все чисто, як було.

Насилу діждалася стара ночі та й побігла на те місце в ліс.

— От добре, що ви прийшли! — вигукнула фея, побачивши бабу.

Мені нема з ким сьогодні потанцювати.

— Аякже, зараз роззуюся! — злісно буркнула стара.

— А швець зі мною танцював,— сказала фея.— Ну,як не хочете танцювати, то хоч заспіваймо якусь пісеньку!

— Де ж пак, нема мені чого робити! — пробубоніла баба.

— А швець зі мною співав,— сказала фея.

— Твій швець таке саме ледащо, як і ти! Вам аби танцювати та співати. Ти он краще діло роби! Де твоя чарівна паличка?

— Ну гаразд,— сказала фея.— Але щоб ви знали: моя паличка може тільки один раз дати щось або один раз щось узяти. То що вам — дати чи взяти?

«Скажу — взяти»,— подумала баба. Проте була вона така жадібна, як ніхто інший у селі. Тому й незчулася як сказала:

— Та ні, дати! Дати!

— Ну, коли так. то беріть! — посміхнулася фея.

Вона вистрибнула на пеньок і доторкнулася до бабиної спини чарівною паличкою. І вмить у старої ззаду виріс горб!

Хоч як вона верещала, хоч як лаялася,— нічогісінько їй не зарадило.

Так довіку й лишилися у старої два горби — один спереду, а другий іззаду.