Опудало (італійська народна казка)

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

Неподалік від Палермо лежать на двох протилежних горбах двоє сіл.

Одне з них зветься Ізнелла, а друге К’яна. А поміж горбами, була колись глибоченна криниця з чистою та холодною водою.

І води тієї було стільки, що вистачило б іще на троє сіл.

Що й казати, не велика радість ходити дуже далеко з відрами, та ще з порожніми — з гори, а з повними — на гору. А проте іншої ради не було.

Віслюки, коли їм з боків починали прив’язувати шкіряні мішки з водою, зчиняли таке ревисько, що хоч з села тікай.

Зате люди в обох селах були на диво.— з них ніхто ніколи не нарікав. Бо до криниці ходили не лише по воду, а ще й дізнатися, які новини є в сусідньому селі.

Отак собі знятись буденного дня та й піти до сусідів ніхто вам не піде — ніколи. А біля криниці люди з обох сіл сходилися щодня. Жінки гомоніли між собою про всяку свою жіночу всячину, а чоловіки, пахкаючи люльками, вели поважніші розмови.

Тим-то і найледачіша дівка щомиті ладна була хапати обплетену соломою реп’яну посудину, а лайдакуватий парубок — запрягати мула й спускатися ло криниці по воду.

Тут і знайомились, і закохувались, тут сварились і мирилися. А що вже добре було тут гратися дітям, то краще й не треба!

Одного ранку приходять ізнельці до криниці перші. Аж бачать — там сила-силена гайвороння, і так воно кряче, що навіть якби всі к’янці та ізнельці загукали разом, вони б себе не почули. Гайворони підскакували, скубли одне одного й били крильми.

В криниці вже плавало хтозна й скільки пір’я та всілякого сміття, що накидало туди крикливе птаство.

Ізнельці спершу кинулися проганяти гайворонів, потім соромити їх,— та все дарма: кляте вороння й не думало розлітатись, а тільки перелітало з одного місця на інше.

І хтозна, доки так тривало б, якби один розумник не порадив поставити біля криниці опудало.

Заходилися ізнельці його ставити. З усього села поназносили тичок, всілякого лахміття та соломи і набили таке здоровенне й страшне опудало, що куди там!

Воно стояло над криницею і так махало дрантям на дерев’яних руках, ніби вітряк.

Гайворони, як його вгледіли, то враз усі знялись і полетіли геть, а ізнельці злили сміття, що плавало в криниці зверху, понабирали води та й пішли собі додому.

Вони й гадки не мали про те, як усе обернеться.

А сталося ось що. Тільки-но пішли й поїхали ізнельці, як із протилежного горба вервечкою почали сунути по воду к’янці.

Вони ще здалеку побачили коло криниці страшного велетня.

Ближче підійшли — як глянуть, а в головешка — як барило, тулуб — як троє барил завтовшки, а ручиська довжелезні, наче вітрякові крила!

У к’янців і душа в п’яти сховалася!

Спочатку вони заходилися по-доброму вмовляти велетня, вигукуючи:

— Агей, ти! Відступися від криниці і дай людям набрати води!

Проте велетень ніби й не чув і тільки махав на них погрозливо ручиськами.

Під пекучим сонцем у к’янських чоловіків дуже хутко розгарячіли голови.

У гніві й люті вони майнули в село, змастили свої заіржавлені рушниці, залягли на схилах і ну смалити по велетню! Луна вмить рознесла звістку по обох горбах.

Наполохалась Ізнелла: це ж, мабуть, на К’яну напав ворог, їх грабують і вбивають!

А звідти до нас палицею докинути!

Хутчій рятуватись, поки ще не пізно! Чоловіки наказали дружинам:

— Зв’язуйте все добро, беріть дітей і виводьте худобу! Негайно вирушаємо!

Заплакали сполохані діти, заголосили жінки: всього не забереш, а своє добро тяжко кидати.

У селі знявся страшенний гармидер: чоловіки кричать, коні іржуть, ревуть корови.

Аж раптом якась твереза голова надумала інакше:

— Навіщо кидати хрящем усе, тяжкою працею нажите, коли можна пересунути горба з селом у безпечніше місце!

Всі кинулися здійснювати мудру раду.

Позносили з усього села, які в кого були, мотузи, зав’язки, шворки, вуздечки, пояси і навіть шнурки від черевиків та й заходилися плести канат.

А сплівціи, обв’язали ним горба і ну тягти його з селом у бік моря.

Тим часом у к’янців вийшов увесь порох, і вони припинили стрілянину. А велетень, як стояв, так і стоїть, мов укопаний!

— Покличмо лиш на допомогу ізнельців,— вирішили вони, порадившись.— Криниця-бо не тільки наша, а й їхня!

Вибрали трьох найвідважніших і найспритніших юнаків і послали їх до Ізнелли, наказавши якнайдальшою дорогою, обійти велетня в долині.

Ті невдовзі прибігли збілілі і вкрай розгублені.

— Все пропало! Настав нам кінець! — навперейми почали розповідати юнаки.— В Ізнеллі жодної живої душі немає. Весь горб обв’язаний товстим канатом, а за горбом якийсь страшний голос знай гукає: «Тягни — р-раз! Ану ще — р-раз!» Ізнельці перебираються в інше місце!

Мабуть, цього велетня ніхто не спроможний подужати. Краще й нам тікати, доки не пізно!

Отож сплели й вони грубий канат, обперезали ним свій горб та й ну тягти його з селом деінде.

Хтозна, чим би це все скінчилося, якби не два хлопчаки — Чікко та Беппо.

Вони прожили удвох разом на світі вісімнадцять років. А хлоп’ята це були — де не посій, то вродять. Чікко жив у К’яні, а Беппо — в Ізнеллі, а проте були з них приятелі — нерозлийвода.

Якщо хлопчаки якоїсь ватаги наскакувати на Беппо, його обороняв Чікко, а як нападали на Чікко — за нього заступався Беппо.

Коли ж ніхто не бився з ними, вони билися між собою. Невдовзі перед тим, як біля криниці з’явився велетень, Чікко з Беппо разом знайшли старий іржавий обруч з якоїсь діжки.

Зранку до вечора вони то нарізно, то в купі гасали за ним, а набігавшись, підкидали і ловили чи крутили, мов дзигу.

Аж надвечір, коли треба було вже вертатися додому, вони ховали обруч у потаємній схованці, неподалік від криниці.

Так зробили хлопці і ввечері перед згаданим переполохом.

Отож, коли всі матері в обох селах похапцем ладналися переселятись, виносячи з домівок найпотрібніше та найдорожче, кожен з хлопців згадав і про свій скарб.

«Треба хутчій побігти й забрати обруч»,— подумав Чікко.

«Треба мерщій побігти й схопити обруч»,— майнуло в голові у Беппо.

Кинулись вони обоє щодуху по свій обруч та й зійшлись коло криниці, не чуючи ніякого лиха.

Стрілись хлопці та й засперечалися, кому має належати обруч.

Сперечались, сперечались, доки, звісно ж, не поскублися як слід і не поламали обруча на шматки, видираючи його з рук один в одного. Аж тоді, рюмсаючи, кожен потяг додому.

— Ти де це вештаєшся, коли он переселятись треба! — стріла вдома Чікко його мати.

— Коло криниці,— відповів Чікко.

— Коло криниці? —жахнулася мати.— І тебе не вхопив велетень?

— Який там велетень? — відповів Чікко.— То ізнельці, щоб прогнати гайворонів, поставити опудало.

Як зачули таке к’янці — й канат випустили з рук.

— А ти де це був? —запитали ізнельці Беппо.

— Біля криниці,— відповів той.

— Як біля криниці?! І вороже військо не взяло тебе в полон?

— Яке там військо! — відповів Беппо.— То к’янці стріляли в наше опудало.

Ізнельці тільки зиркнули один на одного та й посунули мовчки додому.

Отак і зосталось усе на колишніх місцях — і К’яна, й Ізнелла, і опудало біля криниці.



Вовчик
Перегляди
Особисті інструменти