Кола-риба (італійська народна казка)

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

У місті Мессіні, неподалік від берега Мессінської протоки, стояла колись бідна хатина.

В тій хатині жила вдова рибалки з сином-одинаком, якого звали Кола.

Хлопець народився й зростав біля моря. Море було йому як рідна домівка.

Проте його мати боялася моря, бо воно забрало в неї батька й брата, а згодом і чоловіка.

Тож тільки було відпливе Кола від берега, як мати вже й гукає.

Сину, вернись! Вернись мені зараз!

І Кола завжди вертався.

Та одного разу, коли мати покликала його, він тільки засміявся, помахав рукою і поплив далі.

Тоді мати зопалу гукнула йому вслід:

— Коли тобі море дорожче за матір, то й живи собі в ньому, як риба! Звісно, мати не зичила синові зла.

Вона просто розсердилась, що хлопець її не послухався.

А трапилося так, що ті слова почув лихий чаклун, і Кола справді перейшов жити до риб у море.

Сердешна мати чекала-чекала сина та й не дочекалася — з горя заслабла і за кілька днів померла.

Стала пусткою самотня хатина коло берега Мессінської протоки і ще дужче похилилась.

Та щороку в той день коли мати промовила необачні слова, Кола підпливав до берега й сумно дивився на хатину, в яку він уже ніколи більше не повернеться.

У такі дні мессінські рибалки, їхні дружини та діти не підходили близько до того місця.

Не думайте, що вони, може, боялись Кола-риби: адже він був їхнім великим приятелем і помічником.

Він розплутував їм сіті, коли їх заплутувало морське чудовисько — скат, виводив рибалок на косяки риби, попереджав про підступні морські течії, які так часто змінюють свій плин.

Отож рибалки не підходили до старої хатини, тільки щоб дати Кола-рибі перебороти своє горе наодинці. Вони й самі так робили — свої радощі намагалися зустрічати вкупі, а лихом не ділилися ні з ким.

Дійшли чутки про Кола-рибу до короля, і той захотів побачити таке диво. Король наказав морякам передати Кола-рибі це своє бажання.

Одного дня на світанку матрос шхуни-вітрильника помітив, як на хвилях у відкритому морі грається, немов дельфін, Кола. Матрос приклав до рота долоні й щосили гукнув: — Гей, Кола-рибо, пливи до Мессіни! Там з тобою хоче побалакати король.

Кола негайно поплив до берега. Опівдні він був уже біля палацу, на мармурових сходах, що вели з берега в море.

Начальник берегової сторожі доповів про прибуття Кола-риби воротареві, воротар — молодшому лакеєві, молодший лакей — старшому камердинерові, а вже старший камердинер наважився доповісти королю.

Король негайно з’явився, зійшов до половини сходів і промовив:

— Слухай мене, Кола-рибо! Королівство моє велике й багате. Все, що є тут, на суходолі, я знаю, як своїх п’ять пальців. А от що заховано в моїх підводних володіннях — того не знає ніхто, навіть я, король. Я хочу, щоб ти розвідав усе це і доповів мені, твоєму королеві.

Добре,— сказав Кола-риба й пірнув у морську глибінь.

Повернувшись, Кола розповів, які дива він бачив там, на дні морському: долини, гори, печери, цілі гаї барвистих коралів, а ще — холодні течії та гарячі джерела, що б’ють із ущелин морських гір.

Розповів також про дивовижних риб, яких ніхто ніколи не бачив, бо вони живуть на найглибшому дні у вічних зелених сутінках. Лише в одному місці не зміг Кола дістати дна коло великого Мессінського маяка.

— А шкода! Дуже шкода! — вигукнув король.— Я хотів би знати, на чому стоїть Мессіна. Прошу тебе, спустися ще глибше.

Кола кивнув у відповідь головою і пірнув у глибину. Цілий день і цілу ніч він поринав до темних глибин і повернувся геть знеможений.

— Слухай, королю,— сказав він.— Я знову не дістався дна. Проте я побачив, що Мессіна стоїть на скелі, а скеля лежить на трьох стовпах. Бідна Мессіно, що станеться з тобою!

Один стовп цілий, другий тріснутий, а третій ледве-ледве тримається.

— А на чому ті стовпи стоять? — спитав король.— Нам треба це неодмінно знати, Кола-рибо.

— Глибше пірнути я не можу,— відповів Кола-риба.— Там вода важка, як камінь. Під нею нестерпно болять очі, душить у грудях і тріщить у вухах.

— А ти стрибни з верхівки маяка,— підказав король.— Пірнеш з розгону, от і дістанешся до самого дна.

Вийшов Кола-риба на верхівку маяка й стрибнув сторч головою в море.

Три дні і три ночі не було від Кола-риби ніякої звістки. Нарешті на світанку четвертого дня голова його з’явилась над водою.

Він ледве доплив до сходів палацу і знеможено сів на перший від води східець.

— Лихо тебе чекає, Мессіно! — промовив він, насилу перевівши подих.— От-от настане твій останній день, і каменя на камені від тебе не залишиться!

— Кажи хутчій, що там таке діється? — нетерпляче вигукнув король.

Кола-риба тільки головою похитав.

— Хтозна. Я й цього разу не дістався дна, бо звідтіля б’є дим із полум’ям. Від диму вода стала непрозора, а від вогню дуже гаряча. Нікому несила пірнути глибше, ніж пірнув я,— ні рибам, ні морським зіркам.

Король гнівно промовив:

— Досі я прохав, а зараз наказую: хай би там що творилося на дні, а ти повинен роздивитись, на чому стоїть Мессіна!

Тоді Кола-риба посміхнувся і промовив:

— Слухайте, королю! Вітру й хвиль не зловиш і найгустішою сіттю. А я — рідний брат вітру й хвиль, і наказувати мені — зась! Прощавайте, ваша величносте!

Він зсунувся зі східця у воду і вже хотів був попливти геть. А король із гніву як тупне ногою. Потім зірвав з голови корону та й кинув у море.

— Що ви зробили, королю ? — вигукнув Кола-риба.— Адже корона варта величезних скарбів!

— Вона й справді варта скарбів,— відповів король.— Такої другої корони нема більше ніде у світі.

Тому затям собі: якщо ти не дістанеш її з дна морського, я муситиму вчинити так, як чинять усі королі, коли їм треба грошей,— обкласти податками всіх рибалок Сіцілії.

Мої збирачі податків не відступлять, доки не зберуть з них коштів на нову корону.

Кола-риба зупинився й аж присів на східець. Трохи перегодом він сказав:

— Ну, гаразд, нехай буде по-вашому! Заради дітей рибалок я спробую дістати корону. Але чує моє серце, що я ніколи більше не побачу рідного неба Сіцілії над головою. Тож принесіть мені жменю сочевиці. Якщо я знайду смерть у темних глибинах моря, ви дізнаєтесь про це.

Йому принесли на блюдечку сочевицю. Кола набрав її в жменю і пірнув у море.

Король виставив чати біля того місця, де поринув у хвилі Кола-риба. Сім днів вартові очей не зводили з морської гладіні, а на восьмий день раптом побачили на воді сочевицю. Всі зрозуміли, що Кола-риба вже більше не випливе.

Невдовзі після цього з глибини випливла дивовижна рибина,— такої ще ніхто ніколи не бачив.

Напевне, це була одна з тих придонних риб, про які розповідав Кола. У своїй зубастій пащі вона несла дорогоцінну королеву корону.

Рибина підпливла до першого східця, що опускався аж у воду, поклала на нього корону, вдарила хвостом, і зникла в морі.

Ніхто не знає, як загинув Кола-риба, пішовши на смерть, щоб звільнити рибалок і їхні родини від важкого тягаря.

Та слава про нього переходила від одного покоління до іншого.

А потім настав справді чорний день Мессіни. Під нею враз загуркотіло, тоді вся земля довкола затрусилась.

Тріснули й розкололися гори, і камінні брили з громом покотилися донизу. Попровалювалася земля, і там, де було рівне місце, утворилися темні безодні.

За якусь мить квітуче й веселе місто обернулось на купу мертвих руїн. Здійснилося пророцтво Кола-риби.

Проте люди не покинули Мессіни, бо кожному найдорожча своя рідна сторона, де він уперше побачив світ і прожив усе своє життя.

Ті, що зосталися живі, збудували нове місто, тільки ще краще, ніж те, що загинуло. Воно й тепер стоїть, притулившись до самісінького берега Мессінської протоки.