Преццемоліна (італійська народна казка)

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

Жила колись в одному селі убога жінка з малою дочкою. А неподалік від їхньої хатини був чийсь город, де росли салата, петрушка, кріп та помідори.

Бідній дівчинці так смакувала петрушка, що вона й дня не могла без неї прожити.

Вийде було нишком на город, нащипає повний фартушок зеленої петрушки та й поїсть геть усю за обідом.

А що петрушка в нашому краю зветься преццемоліна, то й дівчинку прозвали в селі Преццемоліною.

Преццемоліна і гадки не мала, що город належить лихій відьмі, яка раптом стала помічати, що хтось у неї поскубує петрушку.

Засіла вона якось у кущах та й чатує.

Аж уранці бачить — виходить на город Преццемоліна й щипає петрушку у фартушок. Відьма блискавкою вилетіла з кущів і схопила міцно дівчинку своїми карлючкуватими пальцями за лікоть.

— А, попалася, нарешті, злодійко! — крикнула вона. —Тепер я з тобою поквитаюся за все!

Хоч як благала прощення налякана в смерть Преццемоліна, відьма її не слухала. Вона притягла дівчинку до своєї хати й кинула на лавку.

Відтоді стала Преццемоліна у відьми за служку. Та хоч як вимучувала її люта відьма найважчою роботою, Пеццемоліна щорік ставала вродливішою і вродливішою. Стара від заздрощів аж їсти перестала.

Якось гукнула вона Преццемоліну й каже:

— Візьми оцей кошик та йди до криниці. Як не принесеш повний води, то начувайся!

Пішла Преццемоліна до криниці, опустила кошика у воду раз, і вдруге, і втретє, а вода з нього, мов крізь решето, виливається.

Схилилася дівчина на цямрину й гірко заплакала. Коли чує, хтось її кличе:

— Преццемоліно, Преццемоліно, чого ти плачеш?

Озирнулася дівчина, а перед нею стоїть гарний хлопець і привітно усміхається.

— Хто ти за один і звідки ти знаєш, як мене звуть? — питає Преццемоліна.

— Я відьмин онук і звуть мене Бенсіабель. Бабуня хоче занапастити тебе, але ти не бійся. Я тебе врятую, Преццемоліно. Поцілуй мене, і я наберу тобі в кошик води.

— Не поцілую, бо ти відьмин онук.

— Дарма, я тобі таки наберу в кошик води.

Прийшла Преццемоліна додому і принесла кошик води. Як побачила це відьма, то аж побіліла з люті.

— Признайся,— каже,— це тобі Бенсіабель набрав?

— Ні,— рішуче відповіла їй Преццемоліна.

— Ну, ще побачимо, чиє буде зверху.

На другий день рано-вранці відьма знову покликала Преццемоліну та й каже їй сердито:

— Бери оцей мішок зерна, та поки я прогуляюся надворі, щоб ти мені хліба напекла. Коли ж не спечеш — начувайся!

Замкнула відьма сердешну Преццемоліну в хаті, а сама пішла гуляти.

Заходилася Преццемоліна товкти зерно, та бачить, що ніколи не перетовче повного мішка зерна й не спече хліба за такий короткий час.

Сіла вона на мішок та й залилася слізьми. Коли де не взявся Бенсіабель і каже дівчині:

— Не плач, Преццемоліно. Я врятую тебе й цього разу, тільки поцілуй мене.

— Ні, не поцілую, бо ти відьмин онук.

Проте Бенсіабель таки допоміг Преццемоліні і зерно змолоти, й хліба напекти.

Коли відьма прийшла, хліб уже лежав на столі.

— Ти бачила Бенсіабеля? Це він змолов і напік хліба? — знову недовірливо запитала стара.

— Ні,— рішуче відповіла Преццемоліна.

— Ну. ще побачимо, чиє буде зверху,— сказала відьма.

Другого дня гукнула відьма Преццемоліну й каже:

— Піди до моєї сестри. Вона живе ген за отим лісом. Хай дасть тобі скриньку, а ти принесеш її мені.

А відьма перед тим домовилась із своєю сестрою, щоб та звела Преццемоліну зі світу.

Йде Преццемоліна і гадки не має, що проти неї замислили.

Коли назустріч їй Бенсіабель.

— Куди біжиш, Преццемоліно? — питає він.

— По скриньку до сестри моєї господині.

— А чи знаєш ти, люба моя дівчино, що господиня послала тебе смерть? Поцілуй мене, і я тебе врятую.

— Не поцілую, бо ти відьмин онук!

— Дарма, я таки відведу від тебе смерть і цього разу, бо я люблю тебе понад усе на світі.

Візьми ось пляшечку з оливковою олією, оцей шматок хліба, мотузок і мітелку.

Як підійдеш до брами, змаж завіси олією, а тоді кинеш увесь шматок хліба собаці, що стереже дім.

Як побачиш бідну жінку, що тягтиме воду з криниці, прив’язавши відро до своїх кіс, віддай їй мотузка. А друга жінка в кухні язиком вимітатиме попіл з печі.

Подаруєш їй оцю мітелку. Тоді мерщій хапай скриньку,— вона стоятиме на шафі,— і тікай чимдуж додому. Послухаєш моєї поради — не загинеш.

Преццемоліна зробила все так, як сказав їй Бенсіабель: змастила олією завіси, кинула собаці хліб, віддала жінці біля криниці мотузок, а тій, що в кухні,— мітелочку. Тоді зайшла до відьминої сестри в будинок, вхопила на шафі скриньку і мерщій надвір.

Забачила відьмина сестра у вікно, що Преццемоліна вибігла зі скринькою в руках з будинку, та як закричить:

— Агей, куховарко! Зведи хутчій злодійку зі світ} !

— Е, ні, вона мені подарзвала мітелку, а у вас я вимітала попіл з печі язиком.

— Агей там, водоноско! Зведи хутчій злодійку зі світу!

— Е, ні, вона мені дала мотузка, а у вас я цілий вік тягала воду своїми кісьми!

Тоді відьма:

— Агей, собако! Зведи хутчій злодійку зі світу!

— Е, ні! Вона дала мені хліба, а ви мене й разу не нагодували, і я трохи з голоду не вмер!

Відьма тоді:

— Агей, брамо! Зачинися, придерж мені злодійку!

— Е, ні! Вона мені змастила завіси, а у вас вони були б зовсім пере-іржавіли!

І випустила Преццемоліну.

От біжить дівчина й біжить, коли бачить: якесь незнайоме село і довкола ніде нікогісінько. Сіла собі Преццсмоліна на травицю, щоб хвилиночку перепочити. І враз так їй закортіло подивитися, що там у скриньці. Тільки-но підняла віко, а зі скриньки вилетіла пісня і розтанула в повітрі. Сердешна Преццемоліна аж заплакала.

Коли де не взявся Бенсіабель, зловив пісню й знов зачинив у скриньці.

Зачинив, а тоді — вкотре вже! — попросив дівчину, щоб та його поцілувала. Та Преццемоліна й цього разу відмовилась.

На другий день принесла вона скриньку відьмі. Стара мало не луснула від люті: вона ж бо гадала, що її сестра зведе Преццемоліну зі світу!

— Ти дорогою зустрічала Бенсіабеля? — запитала відьма.

— Ні,— рішуче відповіла їй Преццемоліна.

— Ну дарма. Ще побачимо, чиє буде зверху,— злісно промимрила відьма.— Слухай-но. У мене в курнику три півні: один червоний, другий чор-ний, а третій білий. Сьогодні вночі, тільки-но який з них кукурікне, ти мені скажеш, котрий саме. Не вгадаєш, то я тебе проковтну, як шматок хліба.

Добре, що Бенсіабель випадково почув ці відьмині слова.

Настала ніч. Аж ось і перший півень кукурікнув.

Відьма й питає у Преццемоліни:

— Котрий півень заспівав?

Що могла відповісти бідолашна Преццемоліна, коли вона не знала? Тільки затремтіла, повернулась до стіни і тихесенько-тихесенько спитала:

— Бенсіабелю, Бенсіабелю, скажи мені, котрий з півнів кукурікав?

А Бенсіабелева кімната була через стіну, він і почув.

— А поцілуєш мене? Тоді скажу,— обізвався.

— Ні, не поцілую,— сказала Преццемоліна.

— Дарма, я тобі скажу: співав червоний півень.

Побачивши, що дівчина дуже довго не відповідає, відьма підбігла до неї та як закричить:

— Кажи, бо тут тобі й смерть!

— Червоний півень,— відповіла тоді Преццемоліна.

Відьма з люті аж зубами заскреготіла.

Аж ось знову кукурікнув півень.

— Кажи мерщій, котрий півень заспівав? — спитала відьма.

А Бенсіабель і підказав.

— Це чорного півня голос,— сказала за ним Преццемоліна.

Десь аж за годину ще раз кукурікнув півень, і відьма мерщій запитала Преццемоліну:

— А це який півень співав?

— Білий,— тепер уже сама відповіла Преццемоліна.

Лиха відьма з люті так грюкнула дверима, що вони аж розкололись, і побігла шукати Бенсіабеля, щоб помститися йому.

А Бенсіабель догадався, що в неї на думці, й заховався за криницею. Знайшла його люта відьма, та тільки простягла руки, щоб схопити, як спіткнулася та шубовсть у криницю!

Отак і звела сама себе зі світу.

А Преццемоліна незабаром вийшла заміж за свого рятівника Бенсіабеля. і жили вони в коханні й щасті багато-багато років.




Вовчик
Перегляди
Особисті інструменти