Королівський сокіл (італійська народна казка)
Був собі король, і в нього був ловчий сокіл. Король любив сокола за його дужі крила, зіркі очі й хапкі пазурі.
Три роки ходив король із ним на лови і жодного разу не приходив без здобичі.
За це король причепив йому на шию малесенького дзвіночка.
Одна половинка дзвіночка була зі щирого золота, а друга — зі срібла. Коли птах повертав голівку, дзвіночок теленькав то золотим, то срібним звуком.
Одного разу надумав король трохи спочити від своїх королівських справ і вирушив на лови.
Улюблений сокіл, як завжди, сидів у нього на простягненому пальці. Виїхав король у поле та й пустив сокола.
Пустив першого разу — сокіл приніс королю перепілку.
Пустив - удруге — і сокіл приніс йому куріпку. Тоді король пустив його втретє — і сокіл чогось не прилетів.
Чи то він згадав своє колишнє вільне життя, чи, може, доганяв швидкого голуба й дуже далеко залетів, а назад не втрапив?
Хтозна, та король вернувся до свого палацу без улюбленого сокола.
На пошуки було негайно послано сім зброєносців. Вони шукали його аж сім днів, а на восьмий так і повернулися ні з чим.
Тоді король звелів усім оповісникам у його володіннях оголосити: хто знайде сокола і принесе до королівського палацу, той одержить двісті золотих флоринів.
А хто знайде сокола і приховає його, той висітиме на шибениці.
Доки король сумував за своїм улюбленцем, а оповісники снували з кінця в кінець королівства й оголошували наказ, сокіл долетів собі до гір та й сів на дереві спочити.
І трапилося так, що неподалік від того дерева орав на своєму полі один селянин, і мав, скажу я вам, цей селянин деякі дивні звички.
Іде він було на своїй нивці борозною за віслюком, який з усієї сили тягне плуга, та й розмірковує собі вголос.
Охочий був чоловік побалакати. Тому гомонів у полі, як не сам до себе, то до свого віслюка.
— Добре тобі, довговушенку,— казав, бувало, селянин.— Ніякого в тебе нема клопоту, а мені ось треба двох дочок заміж повіддавати.
Дівки вони тихі й чемні, більше як десять разів на день не сваряться. От тільки женихи тепер перебірливі. Не дала мати дівкам вроди, то ти, батьку, дай більше приданого, а де ж мені його взяти?
Раптом до вух селянина долетіло ніби якесь ніжне дзеленькання.
Оглянувся він, аж бачить — сидить на дереві якийсь птах. Селянин підняв руку і жартома поманив його пальцем. А птах — о диво з див! — знявся та й спустився на широких крилах йому на палець. Сідаючи, він знов ніжно теленькнув дзвіночком.
— Ого, та ти, бачу, не з простих,— сказав селянин.— Моєму віслюкові на шию ніхто такої золотої цяцьки не почепить. А тоді придивився добре до дзвіночка, а на ньому вибита корона.
— О, про таку шапку ми чували,— промовив до себе селянин.— Зимою вона не гріє, а літом від сонця не захищає, але хто її раз на голову натяг, той ніколи не захоче вже скинути.
Трапляється, що гублять цю шапку, але тільки вкупі з головою.
Та про це краще помовчати. Тепер я все зрозумів, пташе. Ти і є той сокіл, про якого всім оголошував тиждень тому на сільському майдані королівський оповісник. Та це ж просто чудово, що ти потрапив до рук не комусь, а мені!
Промовивши ці слова, селянин хутенько випряг віслюка і гайда додому з птахом на вказівному пальці.
— Ну, любі дочки,— промовив селянин,— ось ваше придане.
І показав їм птаха. — Що ви, тату, на сміх нас берете, чи що?! — образилися дочки.— Тичете нам якогось обшарпаного птаха, що й курки не варт.
Що ви там тямите,— відповів їм батько та й гукає дружині:— Ну, жінко, лаштуй чоловіка в далеку дорогу! Я вирушаю до королівського палацу, а туди не так уже й близько. Тому поклади в торбину три коржі, три маслини й три гарненькі цибулини.
Доки дружина вкладала в торбу три коржі, три маслини й три цибулини, селянин зняв з віслюка обротьку. Один кінець її він прив’язав до ніжки сокола, а другий — намотав собі на руку. Тоді перекинув торбу через плече та й вирушив у дорогу.
Іде день, іде другий, іде третій, аж ось підходить до королівського палацу.
У селянській хаті як: двері ніколи не зачиняються — переступив поріг та й увійшов.
А в королівському палаці те зась, бо стіни цегляні й високі, а чавунна брама завжди на міцному засуві.
Та це не збентежило селянина: він підійшов до брами й постукав у неї ногою, бо обидві руки в нього були не порожні — на одній сидів сокіл, а в другій була торба.
На його стукіт брама відчинилась навстіж, і селянин зопалу ступив уперед.
Одначе двоє охоронців перегородили йому дорогу довгими списами, а третій закалатав у дзвін, мов на пожежу.
З палацу негайно вибіг товстий начальник варти і відразу накинувся на селянина:
— А куди це ти й чого? — кричить.
— Я йду до короля,— відповів сміливо селянин.
— А що це в тебе на руці?
— Сокіл.
Начальник варти, звичайно, з першого погляду пізнав птаха і став думати, як би на цьому й собі поживитись.
— Бачу, що сокіл, але чий? — присікувався він.
— Королів,— відказав селянин.
— Ах ти ж злодію! — визвірився начальник варти.— А чи знаєш ти, поганцю, що король з горя за своїм соколом не спить і не їсть? Аж ось коли ти мені попався, злодію! Ну-бо, варто правої половини брами, виконуй свій обов’язок!
Вартові вхопили селянина й потягли праворуч — туди, де стояла шибениця.
«Оце вже й кінець мені»,— подумав селянин і каже:
— Схаменіться! Хіба злодій приносить крадене його власникові?
— Варто, стій! — гукнув тоді начальник. А до селянина:— То ти що, нібито справді приніс сокола королю?
— А королю, кому ж би ще! — трохи повеселішав селянин.
— То давай його сюди,— сказав начальник варти,— і я сам віднесу королю.
— Е, ні, це я його знайшов! — відповів селянин.
— Он як, ти «знайшов»? —загорлав знову начальник варти.— Ти що, присвоюєш королівського сокола? Ану, варто лівої половини брами, виконуй наказ!
Селянина знову схопили попід руки й потягли ліворуч. І там він побачив шибеницю,— вона йому сподобалася не більше від першої.
Він вирвався з рук вартових і підбіг до начальника варти.
— Ваша милосте,— каже, низько уклонившись.— Не хочу я ще вмирати. Може, домовимось якось по-іншому?
Начальник підкрутив свої вуса й бундючно промовив:
— Королівська служба — це тобі не жарти. Думаєш, мені хочеться своєї голови дарма позбутись?
— Чого ж дарма, пане начальнику,— сказав селянин.
— О, це вже інша розмова,— пом’якшав начальник варти.— Гаразд, нехай так: підемо вдвох до короля. Тільки пам’ятай: сокола ми зловили удвох. Згода?
— Авжеж,— сказав селянин.— Ходім до короля.
Король як побачив свого улюбленого сокола, то аж зірвався з трону. А селянин тим часом розв’язав обротьку на птаховій нозі, і він перелетів до короля на палець. Король і запитав: — Хто піймав?
— Я...— затнувся селянин,—... і він теж.
— Так, і я теж,— підтвердив начальник варти.
— А хто все ж таки перший побачив мого сокола?
— Ну, перший побачив я,— сказав селянин.— Та через те, що ми ловили вдвох, то все, чим ваша королівська величність зволите нас обдарувати, нехай буде порівну. Одного тільки прошу, ваша королівська величносте: не давайте нам винагороди золотими монетами.
— А чим же? — спитав король.
— Я хотів би одержати нагаями,— сказав селянин.— І мені здається, що по п’ятдесят нагаїв кожному буде саме добре.
Король вельми здивувався такому бажанню.
Проте королю не личить виказувати свого подиву.
Тому він викликав ката і наказав усипати обом ловцям по п’ятдесят нагаїв.
Селянин сам підставив спину, ще й наче якось весело. А от гладкого начальника варти ледве шість служників змогли піддягти до ката, бо він аж падав зі страху.
Проте король цікавий був знати, чого ж таки селянин просив винагороди нагаями, і звелів привести цього дивака до себе.
— Тепер, коли ви обидва одержали те, що ти просив на двох,— звернувся король до селянина,— поясни, чому ти зажадав такої дивної винагороди?
— Тому, що ми з начальником обидва однаково її заслужили,— сказав селянин.— Я — тим, що дав йому себе обдурити, а він — тим, що зумів мене ошукати.
— Тобто як? — не зрозумів король.
І селянин розповів усе по правді.
— Певна річ,— сказав він наприкінці,- я б охоче взяв якусь іншу винагороду. Сам я бідний хлібороб, у мене дві дочки на виданні. А бита спина — це не придане для дочок. Але я людина справедлива і розміркував собі так: що заробив, те й май.
Король весело засміявся, а тоді сказав:
— Що ж, і я людина справедлива. Тому я вирішу інакше: начальникові варти я накажу додати ще п’ятдесят нагаїв. А ти візьмеш оцей гаманець.
У ньому рівно двісті золотих флоринів. Гадаю, непогане буде придане у твоїх дочок.
— Коли так, то побіжу та звеселю їх,— сказав селянин і взяв важкенький гаманець.
Потім уклонився королю й пішов додому, тихенько поспівуючи.
Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення Казка про чоловіка |
---|
Дерев'яний кінь (українська народна казка) • Корова, кінь і пес (українська народна казка) • Кобиляча голова (українська народна казка) • Сліпий кінь (українська народна казка) • Богатирський кінь (українська народна казка) • Мірошник Гавриїл і пані Марйо (грецька народна казка) • Безхвоста (грецька народна казка) • Хуан Сяо (китайська народна казка) |