Веселий Монакіккіо (італійська народна казка)

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

Жив колись у невеличкому італійському місті Грассано шляховик Маріо Коста.

День у день він працював під пекучим сонцем, прокладаючи бруківку через село Ірсіна.

А в неділю сідав на старенький велосипед і їхав високо в гори.

Та однієї неділі трапилося так, що ніч застала Маріо на вершечку гори.

Назад їхати було небезпечно, і він вирішив заночувати у невеличкому гроті над малою річечкою Беліозо.

Смачно повечерявши окрайцем пахучого домашнього хліба і запивши хліб свіженькою водою, він ліг і вмить заснув міцним здоровим сном.

Коли це десь над ранок його щось болісно смикнуло за чуба.

Маріо прокинувся й провів рукою по голові там, де заболіло.

Та враз його щось боляче вдарило малесеньким камінчиком у вухо, і хтось тонесенько захихотів:

— Хи-хи-хи! Хи-хи-хи!

Маріо миттю глянув туди, звідки чувся сміх. Перед ним у досвітній імлі майнув невеличкий червоний ковпачок. І знов ніде нічого...

«Що за дивина?»—подумав собі Маріо і враз голосно чхнув.

— На здоров’я! — зовсім близько писнув тонесенький голосок.

І тоді Mapio вже виразно побачив химерного чоловічка.

Майже все його обличчя ховалося під червоним як жар ковпачком, на ногах у нього були маленькі дерев’яні пантофлики.

— Та це ж веселий Монакіккіо! — майнуло у Маріо в голові.— Виходить, недарма присягався старий Дженнаро, що на власні очі його бачив. А ми з хлопцями не вірили йому!

Тим часом верткий, мов дзига, хитрий, мов лисиця, і невтомний Монакіккіо то жбурляв піском у вічі Маріо, то хлюпав на нього водою з річечки.

Даремно намагався Маріо спіймати свого кривдника за дрібненьку ногу або руку.

Монакіккіо, як на пружинах, легесенько перескакував через голову Маріо, вистукуючи у нього над вухом дерев’яними пантофликами.

І раптом пригадалась Маріо порада старого Дженнаро, який казав тоді хлопчакам:

— Монакіккіо можна зловити тільки одним способом — спритно, щоб він і не помітив, зірвати у нього з голови червоний ковпачок.

Схопиш його ковпачок у руки — і Монакіккіо тієї ж миті стане твоїм вірним помічником.

Та затямте: Монакіккіо майже весь час шастає під землею та в річках, тому він знає все про кожен скарб, і чи великий він, і де захований.

Тільки не віддавайте Монакіккіо його ковпачка доти, поки не покаже вам, де лежить скарб.

А як розчулитесь, повірите гномикові на слово й віддасте ковпачка,— він ще й посміється добре з вас, як із простаків.

Маріо тепер так і зробив, як радив колись Дженнаро. Коли Монакіккіо вже зовсім осмілівши, підскочив аж до самої поли його плаща, Маріо вмить сягнув туди рукою.

І не встиг лукавий гном ще й з місця зрушити, як його червоний ковпачок був у руках у Маріо.

І тоді гном із сльозами на очах заходився благати Маріо, щоб віддав йому ковпачка.

Лукаве створіння клялось і присягалося, що більше ніколи й нікого не кривдитиме. Але Маріо не потурав.

Нічого діяти — довелося Монакіккіо повести Маріо до лісу й показати, де заховано скарби: там у дуплі старого дуба розбійник Нінко Нанко заховав частину своїх багатств.

Забравши їх усі, Маріо віддав гномові його червоний ковпачок і поїхав додому.

Привіз він ті скарби, відпочив трохи з дороги, а тоді поїхав до великого міста Потенци.

Там накупив найкращих іграшок всім дітям свого рідного міста Грассано.

Старому Дженнаро подарував він дуже гарну люльку, а собі придбав новесенький велосипед.

Відтоді спливло багато років.

Старого Дженнаро давно вже немає на світі. Маріо Коста сам став дідом і вечорами, сидячи під хатою, розповідає хлопчакам про те, як він колись здибав у горах лукавого Монакіккіо.

Та хлопчаки, як і він у дитинстві, й вірять і не вірять йому.

І Маріо хтозна-як жалкує, що не зняв із ноги Монакіккіо хоч дерев’яного пантофлика.

Тоді навіть найнедовірливіші хлопці пересвідчились би, що він розповідає їм щиру правду.



Вовчик
Перегляди
Особисті інструменти