Массаро Правдивий (італійська народна казка)

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

Жив у давнину король і мав козу, ягнятко, баранця та червону круторогу корову.

І дуже він любив свою худібчину. Тож і надумав узяти за пастуха чесну людину.

А в тім королівстві та жив один селянин. Чеснішого за нього світ не знав.

Ніколи ще він нікого не піддурив і завжди казав тільки щиру правду.

Через те його й прозвали Добродій Правдивий, чи, як кажуть в Італії, Массаро Правдивий.

Ось покликав його до себе король і передав свою улюблену худібчину на його руки.

— Паси ж мені їх усіх гарненько, доглядай пильненько,— сказав король пастухові.— Щосуботи приходь до палацу й доповідай, як там ведеться моїй козі, ягняткові, баранцеві та червоній круторогій корові.

Так Массаро Правдивий і робив: щосуботи сходив з гір, поспішав до королівського палацу, скидав свій грубий повстяний капелюх і казав:

— Добридень вам, ваша королівська величносте!

— Здоров, Массаро Правдивий! Як там моя люба кізка?

— О, звивається, мов берізка.

— А кучеряве ягнятко?

— Грається собі, мов дитятко.

— А як мій баранець?

— Він цвіте, мов романець.

— А моя червона круторога корова?

— Пасеться собі, жива й здорова.

Король задоволено кивав головою, і Массаро Правдивий знов повертався на гірське пасовисько до худібчини.

Королівські міністри бачили, в якій пошані у його величності темний мужик, і щораз дужче гнівались на пастуха. От якось головний міністр і каже королю:

— Не віриться мені, ваша величносте, що цей селянин завжди каже правду. Адже таких людей на світі не буває.

— Он як! — вигукнув король.— Та я ладен битися об заклад, що він ніколи не дурить.

— А я закладусь на власну голову, що він цієї ж таки суботи скаже вам неправду! — не змовчав міністр.

— Гаразд,— сказав король,— якщо він дурить, я накажу відрубати йому голову, а якщо ні, тоді кат зітне голову моєму першому міністрові.

Міністр непомалу налякався, почувши такі слова від короля. От і заходився він думати та гадати, як би змусити Массаро Правдивого, щоб той сказав королю неправду. Думав і гадав, та так нічого й не вигадав. А до суботи залишилося три дні. Почав міністр сумувати. Дружина його й питає:

— Скажи, чого ти такий сумний?

— Ат, дай мені спокій,— буркнув чоловік.— Не твого це жіночого розуму діло!

Та жінка так довго й так любенько допитувалася, що головний міністр усе їй розповів.

— Оце й увесь клопіт? — сказала вона.— Не турбуйся, я зроблю так, що все буде гаразд.

На ранок прибралася міністрова дружина якнайкраще, почіпляла на себе найдорожчі свої прикраси, а на чоло прикріпила зорю з діамантів. Тоді сіла в карету й звеліла поганяти в гори до Массаро Правдивого.

Приїхала вона туди, вийшла з карети й ну озиратись довкола. Массаро Правдивий аж рота роззявив з подиву: ніколи ще він не бачив такої пишноти!

— Пастуше, любий,— ніжним голосом промовила міністрова дружина.— Чи не виконав би ти мого прохання?

— Тільки накажіть, благородна синьйоро,— відповів селянин,— і я зроблю все, чого ви забажаєте.

— Добре. Віддай мені оцю кізку.

— Е, ні,— сказав Массаро Правдивий. Цього я зробити не можу. Попросіть щось інше.

— Ну, то віддай ягнятко.

— І цього не можу, відповів пастух.— Зрозумійте мене, ваша милість: худібка не моя, а королівська, як же мені її віддавати?

— То й що з того? Хіба мало в горах крутих скель та глибочезних урвищ? — вела своєї міністрова дружина.— Ягняткові так легко туди скочи ти чи зсунутися?

— Але ж воно не скочило й не зсунулося,— заперечив Массаро Правдивий.

— Та це ти тільки так скажеш своєму господареві! А я за те віддам тобі усі свої персні.

Та пастух не погодився. І розгнівана пані сіла в карету й поїхала.

Дома вона сказала чоловікові:

— Упертий цей пастух. Але ти не турбуйся. Я таки доможуся свого.

На другий день рано-вранці дружина головного королівського одяглася в жебрацьке лахміття й знову подалась на гірське пасовисько.

— Ой лишенько, люте лишенько мені!—заголосила вона, вгледівши пастуха.

— Що з вами, жінко добра? — співчутливо спитав її Массаро Правдивий.

— Умирає мій синочок-одинець, моя кохана дитинонька. Лікар каже, що йому вранці й увечері треба пити свіже молоко, щойно з-під корови. А я ж, бідна, можу дати йому хіба що води холодної напитись.

Сказавши це, вона ридма заридала.

Не витримало добре серце Массаро Правдивого, і він сказав:

— Нічого не вдієш, забирай собі улюбленицю короля — оцю червону корову.

— Ой, дякую тобі, дякую, пастуше, любий,— вигукнула вдавана жебрач-ка.— А королю скажеш...

— Про це не турбуйтесь,— перебив її пастух.— Я вже зміркую, що йому сказати.

Привела міністрова дружина корову додому, та й каже до чоловіка:

— От я все й уладнала. Тепер тобі нічого боятися за свою голову, а за пастухову байдуже!

— Кохана моя дружино! Та хіба є в світі розумніша голівонька, ніж твоя! — сказав міністр і поцілував дружину.

— Я зараз же відведу корову до палацу, отоді й побачимо, яку-то правду скаже королю пастух.

Тим часом Массаро Правдивий сидів смутний на камені та все думав, що йому сказати королю.

От узяв він свою довгу палицю, застромив її в землю, напнув на неї плащ, а зверху надягнув повстяний капелюх.

Тоді вклонився цьому опудалові й почав так:

Добридень вам, ваша королівська величносте!

— Здоров, Массаро Правдивий,— відповів він сам собі за короля.— Ну то як там моя люба кізка?

— О, звивається, мов берізка.

— А кучеряве ягнятко?

— Грається собі, мов дитятко.

— Ну, а як мій баранець?

— О, цвіте, мов романець.

А що моя круторога корова?

Корова... Корова... Ох, скажу вам, ваша королівська величносте, корова посунулась... корова впала з високої кручі. Ні, не так...

Массаро Правдивий витяг палицю з землі й знову задумався.

Так нічого й не надумавши, ліг Массаро Правдивий спати. А коли він розплющив очі, настав уже суботній ранок і треба було йти до короля.

Ішов він швидко, та в полудень не був ще й на півдорозі. А все тому, що перед кожним деревом він зупинявся, низько кланявся й виголошував звернення до короля.

І раптом десь аж перед двадцятим деревом пастухові, врешті, набігла спасенна думка... Массаро Правдивий враз повеселішав і так майнув з гори, як молоденький.

Тим часом король, оточений двірською знаттю, вже довгенько чекав пастуха. От заходить Массаро Правдивий до палацу, скидає з голови старий повстяний капелюх, уклоняється королеві й каже: — Добридень вам, ваша королівська величносте!

— Здоров, Массаро Правдивий. Кажи хутчій, як там моя люба кізка?

— О, звивається, мов берізка.

— А кучеряве ягнятко?

— Грається собі, мов дитятко.

— Ну, а як мій баранець?

— Він цвіте, мов романець.

— А що моя круторога корова? — запитав король і зиркнув, примруживши око, на головного міністра.

— Ох, ваша королівська величносте! Немає більш у вас доброї круторогої корови.

Скарайте мене чи помилуйте, але я віддав її одній сердешній жінці. Як розповіла вона мені про своє горе, то я вирішив, що їй корова дужче потрібна, як вам, ваша величносте.

Оце я вам сказав щиру правду.

Король дуже шкодував за коровою, та згадав, що виграв свій заклад, і йому стало легше.

Він аж у долоні заплескав, а за ним і всі придворні. Не плескав тільки головний міністр.

Та й як йому було плескати, самі подумайте?

Через свої заздрощі він програв королю такий заклад!



Вовчик
Перегляди
Особисті інструменти