Озеро Гандзіррі (італійська народна казка)

Матеріал з Казки українською мовою
Перейти до: навігація, пошук

Заїхав колись до Мессіни один багатій, такий багатий, що й сам як слід не знав, скільки в нього тих багатств.

Вийшов він одного разу погуляти до озера Гандзіррі, поглянув на нього і дуже його вподобав.

А в багачів такий звичай: коли їм що сподобалось, вони неодмінно захочуть зробити його своєю власністю.

Тож купець насамперед запитав у людей:

— Чиє це озеро?

— Королеве,— відповіли йому.

Багатій, не довго думаючи, подався до короля.

— Ваша величносте, чи не продасте ви мені озеро Гандзіррі? — спитав він.

— Чом би й не продати,— відповів король, якому саме дуже треба було грошей.

— Скільки ж ви за нього схочете? — запитав багатій.

— Я багато не візьму. Вистеліть дно Гандзіррі золотими монетами. А тоді поділимося — монети мої, озеро — ваше.

— Згода! — вигукнув зопалу багатій.

Побачивши, що покупець, не торгуючись, погодився на таку велику ціну, король злякався, чи не дешево заправив. Тому він квапливо додав:

— Але моя умова така: монети на дні озера мають стояти руба.

— Е, ні, ваша королівська величносте, це вже занадто дорого. Нехай монети в озері лежать, а не стоять руба.

— Ні, тільки руба! — затявся король.

Та багатій і собі не поступався.

Довгенько вони ще торгувались того вечора, але так і не сторгувались. Та коли багач побачив схід сонця над озером Гандзіррі, він мерщій пішов до короля.

— Я згоден, ваша королівська величносте. Нехай буде по-вашому.

Уже на другий день багатій заходився звозити монети до озера.

Сто мулів, кожен з двома мішками через спину, двадцять днів поспіль уранці привозили до озера монети, а ввечері впорожні верталися назад.

І на березі виросли цілі гори золотих монет. На двадцять перший день монетами почали встеляти дно озера.

Сам король наглядав, щоб кожну монету ставили тільки руба і щільно одну біля одної.

Золоті гори на березі швидко танули, а дно озера ставало дедалі більше схожим на луску золотої рибки.

Але сталося так, що в останній день, в останню годину і в найостаннішу хвилину, коли багатій уже вважав озеро Гандзіррі своїм, виявилось, що йому не вистачає однієї монети.

— Ну, це дрібнички,— сказав багатій.— Що там одна-єдина монетка — аж нічого!

— Як то — нічого?! — вигукнув король.— Ви що, гадаєте, я дурно віддам таке пречудове озеро? Додайте ще одну монету!

Але в багатія, правду сказати, від усього його величезного багатства таки не зосталося більш нічогісінько. Одначе він не хотів зізнатись у цьому королю.

— Не пожену ж я додому весь караван мулів по якусь одну монетку ? — викручувався багатій.— Але коли ви вже так наполягаєте, то позичте мені цю монету.

Та в короля теж не залишилося навіть найменшої золотої монетки. Бали й маскаради, дорогі подарунки двірським дамам ущент спустошили державну скарбницю.

У ній аж гуло, як у порожньому барабані. Але як же було королю признаватись у цьому багачеві? Тому він з удаваною погордою сказав:

— Не забувайте, що я король, а не якийсь там міняйло, і тому не даю в борг. Коли хто не має грошей, то хай не купує озера Гандзіррі!

Багатія це страшенно розгнівило, і він крикнув:

— Коли так, то не треба мені вашого озера Гандзіррі! За таку ціну я можу купити не якесь там озеро, а ціле море!

І він спересердя наказав витягати з дна озера всі золоті монети і знову навантажувати їх на мулів.

Отак-то король з багатієм не зійшлись у ціні.

Кажуть, що кожен із них ще й досі про це жалкує.



Вовчик
Перегляди
Особисті інструменти