Тредічіно (італійська народна казка)

Була собі колись убога жінка й мала тринадцять синів.

Найменшого звали Тредічіно — тринадцятий. Важко було вдові прожити з стількома дітьми.

Отож як сини попідростали трохи, скликала їх мати й каже:

— Стара я вже стала і неспроможна вас прогодувати. Йдіть у люди і самі за себе дбайте.

І пішли всі тринадцять синів шукати щастя. Ідуть та йдуть, коли бачать: на узліссі стоїть гарний будинок. У тому будинку жив улітку, рятуючись від спеки, король.

Тредічіно постукав у двері і попросив у короля хліба собі й своїм дванадцятьом братам.

А король надувся та й каже сердито:

— Не можу я задарма годувати стільки голодранців! От якби хто з вас був такий хоробрий та забрав у вовка мою ковдру, то я дав би йому хліба, а може, ще й грошей.

Старші брати всі стоять — не знають, що казати королеві. А Тредічіно не розгубився, підійшов до короля та й каже:

— Дайте мені велику голку, і я принесу вам вашу ковдру.

Дали Тредічіно голку, і пішов він простісінько до того будинку, де жив вовк.

Заховався хлопець за деревом і чекає. Аж виходить з хати вовк і почалапав до струмка по воду.

Тредічіно мерщій видерся на дах, вліз димарем у хату й причаївся під вовковим ліжком.

Вовк прийшов утомлений, витяг із скрині ковдру, ліг на ліжко, вкрився і вмить захріп.

Вибрався тоді Тредічіно з-під ліжка й ну колоти вовка великою голкою то в бік, то в спину!

Закрутився сонний вовк, а ковдра з нього й зсунулась додолу. Схопив її Тредічіно, виліз димарем надвір і подався до короля.

А вовк мав собі в будинку вченого папугу. Той завжди все знав, хоч що його питали, й навіть час умів відгадувати.

Ізмерз вовк без ковдри непомалу, прокинувся та й питає в папуги, котра година:

— Ще тільки п’ята година ранку,- відповів папуга,— а хитрюга Тредічіно вже забрав у тебе ковдру!

— Ну постривай, попадеться він до мене в лапи, той капосний Тредічіно! — гарикнув вовк так гучно, що всі в лісі полякалися.

А Тредічіно тим часом був у літньому будинку короля. Та король не квапився виконати свою обіцянку.

— Це зовсім не моя ковдра,— сказав він.— Забери у вовка мою ковдру — з дзвониками. Тоді й матимеш винагороду!

— Нехай і так,— погодився Тредічіно.— Дайте мені тільки вати й ниток, і я принесу вам ковдру з дзвониками.

Вночі заліз Тредічіно до вовка в будинок, пообкутував дзвіночки ватою і позав’язував нитками.

Тоді гарненько склав ковдру, виніс через димар на дах, а звідти зіскочив на землю і щодуху побіг до короля.

Тим часом вовк прокинувся й спитав у папуги, котра година.

Та ще тільки четверта ранку,— відповів,папуга,— а Тредічіно вже потяг у тебе ковдру з дзвіночками!

Вовк як почув таке, то аж зубами заскреготів з люті:

— Ну постривай, капосний Тредічіно! Як спіймаю — буде тобі лихо!

А Тредічіно на ту пору вже прибіг до королівського будинку, передав служникам ковдру з дзвіночками й очікував короля з винагородою.

Проте король не квапився виконати обіцянку. Тепер йому заманулося, щоб Тредічіно приніс іще вовкового вченого папугу.

Зажурився хлопець, а все ж таки почав міркувати: «Як же мені того хитрого папугу так здобути, щоб він вовка не збудив?»

Та недарма ж Тредічіно був сміливий і найрозумніший з-поміж усіх своїх братів. До ранку він таки надумав, як перехитрити вченого папугу.

Попросив хлопчик королівських служників, щоб принесли йому найкращих, найсолодших ласощів, поклав їх у кошик і знову вирушив до вовка в гості.

Прийшов, заховався за деревом, дочекався, поки вовк піде по воду, а тоді хутенько шасть до нього в хату. Поставив на стіл кошик з ласощами, а сам причаївся під столом і жде.

Побачив папуга на дні кошика солодкі ласощі, які він любив понад усе на світі, поглянув довкола — ніде нікогісінько! Тоді він стриб у кошик і ну смакувати!

А Тредічіно виліз нищечком з-під столу та й захряснув мудрого папугу в кошику! Потім схопив кошик і чимдуж до короля.

Прибіг до будинку, віддихався трохи і став нетерпляче дожидати, коли з’явиться король.

Тредічіно подумки вже тішився великою винагородою: адже він приніс королеві папугу, що вмів розмовляти ще й безпомилково вгадувати час!

Проте й цього разу сподіванки хлопцеві були даремні, бо король, прийшовши, забрав кошика з папугою та й каже:

— Слухай лишень, Тредічіно! Моє тобі королівське слово: здобудеш ту винагороду, що я обіцяв.

Та виконай моє найостанніше бажання — злови й приведи сюди самого вовка. А не зловиш і не приведеш — то смерть тобі!

Бідолашний Тредічіно цілісіньку ніч очей не стулив — усе мізкував, як того капосного вовчиська зловити й приставити до короля.

Аж над ранок, нарешті, придумав. Тільки-но розвиднилося, Тредічіно збив з дощок міцного ящика, висадив його на візок і потягнув до лісу.

От став він під дверима вовкової хати й закричав щодуху, щоб вовк почув:

— Король наказав спіймати шибеника Тредічіно! Хто допоможе мені спіймати Тредічіно?

Вовк, як зачув таке, так і майнув надвір.

Ти хочеш зловити Тредічіно? — каже.— Я тобі допоможу. Тепер він уже не втече від нас!

— Я ось і ящика на нього збив,— підхопив Тредічіно,— та не знаю, чи не буде замалий. Я чув, що Тредічіно такий завдовжки, як ти. А влізь, будь ласка, на хвилину в ящик та побачимо, чи добрий.

Дурний вовчисько мерщій стриб у ящик та й простягся в ньому. А Тредічіно за молоток і ну забивати ящик зверху.

- Що ти робиш, любий хлопче? — питає вовк.— Адже я тут і задихнутися можу.

— Та не бійся, куме вовче! До палацу не так і далеко, якось перетерпиш,— відказує хлопець.

Отак меткий на вигадки Тредічіно перехитрив і спіймав у пастку лютого вовчиська.

Тепер король не мав більше як викручуватись — довелося-таки віддати Тредічіно давно обіцяну винагороду.

Тоді всі тринадцять братів повернулися додому, до своєї матері, поставили собі новий гарний будинок і зажили гуртом любо та мило.

Давно це було, та й досі в тому селі, де колись жили брати, люди згадують:

— Лукавий був король, але наш Тредічіно виявився мудрішим за нього.