Королівський сокіл (італійська народна казка)

Був собі король, і в нього був ловчий сокіл.

Король любив сокола за його дужі крила, зіркі очі й хапкі пазурі.

Три роки ходив король із ним на лови і жодного разу не приходив без здобичі.

За це король причепив йому на шию малесенького дзвіночка.

Одна половинка дзвіночка була зі щирого золота, а друга — зі срібла. Коли птах повертав голівку, дзвіночок теленькав то золотим, то срібним звуком.

Одного разу надумав король трохи спочити від своїх королівських справ і вирушив на лови.

Улюблений сокіл, як завжди, сидів у нього на простягненому пальці. Виїхав король у поле та й пустив сокола.

Пустив першого разу — сокіл приніс королю перепілку.

Пустив - удруге — і сокіл приніс йому куріпку. Тоді король пустив його втретє — і сокіл чогось не прилетів.

Чи то він згадав своє колишнє вільне життя, чи, може, доганяв швидкого голуба й дуже далеко залетів, а назад не втрапив?

Хтозна, та король вернувся до свого палацу без улюбленого сокола.

На пошуки було негайно послано сім зброєносців. Вони шукали його аж сім днів, а на восьмий так і повернулися ні з чим.

Тоді король звелів усім оповісникам у його володіннях оголосити: хто знайде сокола і принесе до королівського палацу, той одержить двісті золотих флоринів.

А хто знайде сокола і приховає його, той висітиме на шибениці.

Доки король сумував за своїм улюбленцем, а оповісники снували з кінця в кінець королівства й оголошували наказ, сокіл долетів собі до гір та й сів на дереві спочити.

І трапилося так, що неподалік від того дерева орав на своєму полі один селянин, і мав, скажу я вам, цей селянин деякі дивні звички.

Іде він було на своїй нивці борозною за віслюком, який з усієї сили тягне плуга, та й розмірковує собі вголос.

Охочий був чоловік побалакати. Тому гомонів у полі, як не сам до себе, то до свого віслюка.

— Добре тобі, довговушенку,— казав, бувало, селянин.— Ніякого в тебе нема клопоту, а мені ось треба двох дочок заміж повіддавати.

Дівки вони тихі й чемні, більше як десять разів на день не сваряться. От тільки женихи тепер перебірливі. Не дала мати дівкам вроди, то ти, батьку, дай більше приданого, а де ж мені його взяти?

Раптом до вух селянина долетіло ніби якесь ніжне дзеленькання.

Оглянувся він, аж бачить — сидить на дереві якийсь птах. Селянин підняв руку і жартома поманив його пальцем. А птах — о диво з див! — знявся та й спустився на широких крилах йому на палець. Сідаючи, він знов ніжно теленькнув дзвіночком.

— Ого, та ти, бачу, не з простих,— сказав селянин.— Моєму віслюкові на шию ніхто такої золотої цяцьки не почепить. А тоді придивився добре до дзвіночка, а на ньому вибита корона.

— О, про таку шапку ми чували,— промовив до себе селянин.— Зимою вона не гріє, а літом від сонця не захищає, але хто її раз на голову натяг, той ніколи не захоче вже скинути.

Трапляється, що гублять цю шапку, але тільки вкупі з головою.

Та про це краще помовчати. Тепер я все зрозумів, пташе. Ти і є той сокіл, про якого всім оголошував тиждень тому на сільському майдані королівський оповісник. Та це ж просто чудово, що ти потрапив до рук не комусь, а мені!

Промовивши ці слова, селянин хутенько випряг віслюка і гайда додому з птахом на вказівному пальці.

— Ну, любі дочки,— промовив селянин,— ось ваше придане.

І показав їм птаха. — Що ви, тату, на сміх нас берете, чи що?! — образилися дочки.— Тичете нам якогось обшарпаного птаха, що й курки не варт.

Що ви там тямите,— відповів їм батько та й гукає дружині:— Ну, жінко, лаштуй чоловіка в далеку дорогу! Я вирушаю до королівського палацу, а туди не так уже й близько. Тому поклади в торбину три коржі, три маслини й три гарненькі цибулини.

Доки дружина вкладала в торбу три коржі, три маслини й три цибулини, селянин зняв з віслюка обротьку. Один кінець її він прив’язав до ніжки сокола, а другий — намотав собі на руку. Тоді перекинув торбу через плече та й вирушив у дорогу.

Іде день, іде другий, іде третій, аж ось підходить до королівського палацу.

У селянській хаті як: двері ніколи не зачиняються — переступив поріг та й увійшов.

А в королівському палаці те зась, бо стіни цегляні й високі, а чавунна брама завжди на міцному засуві.

Та це не збентежило селянина: він підійшов до брами й постукав у неї ногою, бо обидві руки в нього були не порожні — на одній сидів сокіл, а в другій була торба.

На його стукіт брама відчинилась навстіж, і селянин зопалу ступив уперед.

Одначе двоє охоронців перегородили йому дорогу довгими списами, а третій закалатав у дзвін, мов на пожежу.

З палацу негайно вибіг товстий начальник варти і відразу накинувся на селянина:

— А куди це ти й чого? — кричить.

— Я йду до короля,— відповів сміливо селянин.

— А що це в тебе на руці?

— Сокіл.

Начальник варти, звичайно, з першого погляду пізнав птаха і став думати, як би на цьому й собі поживитись.

— Бачу, що сокіл, але чий? — присікувався він.

— Королів,— відказав селянин.

— Ах ти ж злодію! — визвірився начальник варти.— А чи знаєш ти, поганцю, що король з горя за своїм соколом не спить і не їсть? Аж ось коли ти мені попався, злодію! Ну-бо, варто правої половини брами, виконуй свій обов’язок!

Вартові вхопили селянина й потягли праворуч — туди, де стояла шибениця.

«Оце вже й кінець мені»,— подумав селянин і каже:

— Схаменіться! Хіба злодій приносить крадене його власникові?

— Варто, стій! — гукнув тоді начальник. А до селянина:— То ти що, нібито справді приніс сокола королю?

— А королю, кому ж би ще! — трохи повеселішав селянин.

— То давай його сюди,— сказав начальник варти,— і я сам віднесу королю.

— Е, ні, це я його знайшов! — відповів селянин.

— Он як, ти «знайшов»? —загорлав знову начальник варти.— Ти що, присвоюєш королівського сокола? Ану, варто лівої половини брами, виконуй наказ!

Селянина знову схопили попід руки й потягли ліворуч. І там він побачив шибеницю,— вона йому сподобалася не більше від першої.

Він вирвався з рук вартових і підбіг до начальника варти.

— Ваша милосте,— каже, низько уклонившись.— Не хочу я ще вмирати. Може, домовимось якось по-іншому?

Начальник підкрутив свої вуса й бундючно промовив:

— Королівська служба — це тобі не жарти. Думаєш, мені хочеться своєї голови дарма позбутись?

— Чого ж дарма, пане начальнику,— сказав селянин.

— О, це вже інша розмова,— пом’якшав начальник варти.— Гаразд, нехай так: підемо вдвох до короля. Тільки пам’ятай: сокола ми зловили удвох. Згода?

— Авжеж,— сказав селянин.— Ходім до короля.

Король як побачив свого улюбленого сокола, то аж зірвався з трону. А селянин тим часом розв’язав обротьку на птаховій нозі, і він перелетів до короля на палець. Король і запитав: — Хто піймав?

— Я...— затнувся селянин,—... і він теж.

— Так, і я теж,— підтвердив начальник варти.

— А хто все ж таки перший побачив мого сокола?

— Ну, перший побачив я,— сказав селянин.— Та через те, що ми ловили вдвох, то все, чим ваша королівська величність зволите нас обдарувати, нехай буде порівну. Одного тільки прошу, ваша королівська величносте: не давайте нам винагороди золотими монетами.

— А чим же? — спитав король.

— Я хотів би одержати нагаями,— сказав селянин.— І мені здається, що по п’ятдесят нагаїв кожному буде саме добре.

Король вельми здивувався такому бажанню.

Проте королю не личить виказувати свого подиву.

Тому він викликав ката і наказав усипати обом ловцям по п’ятдесят нагаїв.

Селянин сам підставив спину, ще й наче якось весело. А от гладкого начальника варти ледве шість служників змогли піддягти до ката, бо він аж падав зі страху.

Проте король цікавий був знати, чого ж таки селянин просив винагороди нагаями, і звелів привести цього дивака до себе.

— Тепер, коли ви обидва одержали те, що ти просив на двох,— звернувся король до селянина,— поясни, чому ти зажадав такої дивної винагороди?

— Тому, що ми з начальником обидва однаково її заслужили,— сказав селянин.— Я — тим, що дав йому себе обдурити, а він — тим, що зумів мене ошукати.

— Тобто як? — не зрозумів король.

І селянин розповів усе по правді.

— Певна річ,— сказав він наприкінці,- я б охоче взяв якусь іншу винагороду. Сам я бідний хлібороб, у мене дві дочки на виданні. А бита спина — це не придане для дочок. Але я людина справедлива і розміркував собі так: що заробив, те й май.

Король весело засміявся, а тоді сказав:

— Що ж, і я людина справедлива. Тому я вирішу інакше: начальникові варти я накажу додати ще п’ятдесят нагаїв. А ти візьмеш оцей гаманець.

У ньому рівно двісті золотих флоринів. Гадаю, непогане буде придане у твоїх дочок.

— Коли так, то побіжу та звеселю їх,— сказав селянин і взяв важкенький гаманець.

Потім уклонився королю й пішов додому, тихенько поспівуючи.