Гарпалеоне (італійська народна казка)
Був собі на світі віслючок. Ще й імені мадий не мав, бо всього три дні як народився, і господар ще не встиг його назвати.
Віслючок був жвавий і веселий, до всього цікавий і знай стромляв свого носа, куди треба і куди зовсім не слід.
На четвертий день свого життя він брикав, на подвір’ї і раптом зупинився перед малесенькою ямкою в піску.
Ця ямка страшенно зацікавила й насторо-жила віслючка. Він широко розставив ноги, схилив голову й понюхав, чим там пахне.
Та зненацька в ямці де не взялося чудовисько: черево як барило, лап сила-силенна, і всі так і тягнуться схопити віслючка за голову!
А був то жучок-малючок, якого називають мурашиним левом. Він сидить собі в піщаній ямці й чатує на мурашок.
Он кого злякався віслючок! Так злякався, що заревів, мов несамовитий.
На крик нагодився господар і, побачивши, кого перелякався віслючок, гучно зареготав:
— Ну та й страшко ти в мене — налякався якоїсь комахи, мурашиного лева! Тепер я знаю, як тебе назвати. Будеш Гарпалеоне — Лютий Лев!
Отак віслючок здобув собі ім’я.
Минув час, малий усе ріс та ріс, аж поки став зовсім дорослим віслюком. Якось стояв він собі в загороді, хрумав сіно й думав:
«Мабуть, з мене таки не простий віслюк. Ось хоч би ім’я. Одного мого знайомого звати Довговухим, другого — Сірим. А мене — Гарпалеоне! Та в усьому світі нема другого такого віслюка, що мав би ім’я Гарпалеоне. Тож хіба це діло, щоб віслюк з отаким величним іменням тягав на собі поклажу і щоб його поганяли батогом?»
І надумав Гарпалеоне піти в світ — чи не знайде там кращої долі.
От біжить собі полями й долинами, а навкруги висока трава, будяків скільки хочеш — така розкіш!
Біг, біг отак віслюк та й зупинився. Замахав хвостом навсібіч та як ревне з радощів, аж луна далеко пішла.
А саме тоді поблизу йшов лев і почув те ревіння. Дуже йому закортіло побачити, що воно там за співак такий незнаний.
Вийшов лев із чагарів, побачив не кого як віслюка й страшенно здивувався. Досі йому ще ніколи не доводилося бачити такого звіра.
Голос як грім, хвіст із китицею на кінці, а все ж таки не лев. От дивина!
— А хто ти за один і як твоє ім’я? — запитав лев.
— Я — Гарпалеоне, Лютий Лев,— одказує віслюк.
— Гарпалеоне?! — отетерів лев.
— Авжеж!—гордовито мовив віслюк.— Я дужчий, лютіший і розумніший за всіх на світі!
— Радий з тобою познайомитися,— сказав лев.— Дуже хотів би стати твоїм приятелем.
— А чого ж, ти мені до пари,— відповів на те віслюк.
Ідуть уже вони вдвох.
Аж дивляться — перед ними річка.
— Ото лихо,— сказав лев, наїжившись.— Доведеться добре намочити шкуру.
— Пхе, дурниці,— мовив віслюк.— Тільки блохи бояться води.
Лев як рикне та з розгону й шубовснув у річку. А віслюк забрів у воду звільна, як і завжди, коли переходив мілкі потічки.
Проте він храбрував, доки ступав по твердому дні. А коли воно невдовзі чомусь зникло, віслюк налякався, задер голову й швидко забрьохав копитами у воді.
Але це мало зарадило лихові, і він, то поринаючи, то знову виринаючи, ледве сунувся через річку.
Тим часом лев давно вже вийшов на берег, обтруснувся і розгублено дивився, як брьохається ще десь аж серед річки його новий приятель. Аж ось віслюк, геть знемігшись, дістався-таки на берег. Він без угаву сопів, хропів, чмихав, кашляв і чхав.
— Що сталося? — питає лев.— Ти ж казав, що плавати для тебе — дрібничка?
— Я й зараз кажу те саме,— відповів Гарпалеоне.— Та бач, я помітив у річці рибину й зачепив її хвостом, щоб пригостити тебе за обідом.
— І де ж та рибина? — спитав лев.
— Та я коло берега вже роздивився, що то щука, а вони кістляві, й викинув її.
Пообсихали трохи приятелі й пішли далі. Ідуть, ідуть, аж бачать — просто перед ними височенький мур.
Підійшов лев, напружився й перескочив його. А віслюк спочатку став на мур передніми ногами, тоді відштовхнувся задніми... та й зачепився черевом — там і повис.
Здивувався лев, побачивши, як гойдається віслюк на мурі.
— Що ти робиш? — каже приятелеві.
— Хіба не бачиш? Важуся! — відповів, ледве дишучи, віслюк.
Тоді відчайдушно хвицнув задніми ногами і полетів сторчака на землю.
— От халепа,— сказав він, підвівшись.— Щоразу, коли важусь, голова перетягає. Та й не диво, адже в кого більше розуму...
— Розуму в тебе справді чималенько,— погодився лев,— тільки... Не гні-вайся, але, здається, на силу ти не дуже-то багатий...
— Отакої! — скинувся віслюк.— Сили в мене анітрохи не менше, як розуму. Я доведу це в чому хочеш. Спробуй лишень ти пробити оцей мур.
Лев трусонув гривастою головою, підняв лапу, розмахнувся та як лусне нею в мур. Але мурові нічого, стоїть собі, як стояв і доти. Тільки лапа в лева аж отерпла з великого болю.
Тоді до муру підійшов віслюк. Помітивши, що внизу один камінець ледве тримається, повернувся до нього хвостом, прицілився та як хвицьне по ньому копитом раз-другий.
Камінь так і вилетів на той бік, а за ним посунулася і верхня частина муру в тому місці, гримнувши лева по лапах.
— Оце сила! — сказав уражений лев, махаючи з болю лапами.— Досі я гадав, що дужчого за лева звіра немає в світі. Виходить, я помилявся. Ну, а що ти ще вмієш робити? — з повагою спитав лев.
— Та всячину,— мовив віслюк, що вже добре-таки зголоднів.— Приміром, умію їсти отакі колючі будяки.
— О, цьому я вже ніколи не повірю! —- вигукнув лев.
А Гарпалеоне оглянувся довкола, вибрав найбільший кущ будяків та й ну хапати його ротом і смачно жувати разом із квітками.
— Отепер я добре бачу, що ти незвичайний звір і що недарма тебе звуть Гарпалеоне,— сказав лев.
— Ти таки справді маєш бути королем над звірами. Ходім швидше, я познайомлю тебе з усіма моїми родичами. Певен, що вони з радістю визнають тебе старшим над собою.
— То й ходімо,— згодився віслюк.
Лев довгими стрибками помчав уперед, а за ним щодуху тупотів, ледве-ледве встигаючи, віслюк.
Незабаром вони опинилися в пустелі, де серед жовтих пісків стриміли високі кручі.
Лев з розгону вибіг на одну з них та як рикне!
У відповідь звідусіль залунав могутній рик, і туди стали сходитися леви.
Побачивши, що його зусібіч обступають могутні звірі, віслюк добре-таки наполохався.
Але згадавши собі, що він, як не як, зветься Гарпалеоне, сірий прибрав поважного вигляду — настовбурчив вуха і високо задер хвіст.
Лев сказав до своїх родичів:
— Любі мої, я привів вам неабиякого звіра. Гадаю, що кращого короля вам ніде не знайти.
— А нащо нам король? — спитали леви.
— Та ви тільки послухайте, що це за звір! Він вам хвостом наловить риби, він такий розумний, що голова в нього завжди переважує тулуб, і такий дужий, що ногами завалить кам’яний мур. Та найбільше диво в тім, що він їсть будяки! І звуть його неабияк, а Гарпалеоне!
- Ну, коли так,— погодилися леви,— то хай буде нам за короля.
І віслюк Гарпалеоне став королем над левами.
