Відмінності між версіями «Кальтанісеттський пастушок (італійська народна казка)»

Матеріал з Казки українською мовою
 
(Не показана 1 проміжна версія ще одного користувача)
Рядок 1: Рядок 1:
 
Ось що розповідають у нашій стороні.
 
Ось що розповідають у нашій стороні.
  
Жив колись у селі Кальтанісетті хлопець-пастух на ім’я Мартіно.  
+
Жив колись у селі Кальтанісетті [[хлопець]]-пастух на ім’я Мартіно.  
  
 
Бідний він був: ходив у полатаній куртці, драних черевиках і старому повстяному капелюсі.  
 
Бідний він був: ходив у полатаній куртці, драних черевиках і старому повстяному капелюсі.  
Рядок 19: Рядок 19:
 
Витяг з торбини свою сопілку та й заграв, що знав.
 
Витяг з торбини свою сопілку та й заграв, що знав.
  
Почула те лісова фея і схотіла подивитися, хто це так гарно грає.  
+
Почула те лісова [[фея]] і схотіла подивитися, хто це так гарно грає.  
  
 
Пурхнула вона зі стокротки на конюшину, з конюшини на дзвіночок, із дзвіночка — на гвоздику та й прилетіла, мов метелик,— а саме так і літають феї,— до галявинки.
 
Пурхнула вона зі стокротки на конюшину, з конюшини на дзвіночок, із дзвіночка — на гвоздику та й прилетіла, мов метелик,— а саме так і літають феї,— до галявинки.
Рядок 35: Рядок 35:
 
І його повстяний капелюх, і полатана куртка, і вільхова сопілка, і навіть камінь, на якому сидів Мартіно,— все стало золотим.  
 
І його повстяний капелюх, і полатана куртка, і вільхова сопілка, і навіть камінь, на якому сидів Мартіно,— все стало золотим.  
  
Фея радісно заплескала в свої малесенькі долоньки, засміялась і пурхнула, як метелик, із гвоздички на дзвіночок, із дзвіночка на конюшину, з конюшини на стокротку, а там і геть зникла серед лісових квіток.
+
[[Фея]] радісно заплескала в свої малесенькі долоньки, засміялась і пурхнула, як метелик, із гвоздички на дзвіночок, із дзвіночка на конюшину, з конюшини на стокротку, а там і геть зникла серед лісових квіток.
  
 
А золотий пастушок залишився сидіти сам посеред галявинки на золотому камені.
 
А золотий пастушок залишився сидіти сам посеред галявинки на золотому камені.
Рядок 55: Рядок 55:
 
Так минали дні за днями, тижні за тижнями й місяці за місяцями.
 
Так минали дні за днями, тижні за тижнями й місяці за місяцями.
  
Рівно через три роки на галявку з квіточки на квіточку, з травинки на травинку знову прилетіла фея.
+
Рівно через три роки на галявку з квіточки на квіточку, з травинки на травинку знову прилетіла [[фея]].
  
 
— От щасливий цей пастух! — сказала фея.— Він здобув усе, чого душа його бажала. Ну, скажи, ти тепер щасливий? Правда ж?
 
— От щасливий цей пастух! — сказала фея.— Він здобув усе, чого душа його бажала. Ну, скажи, ти тепер щасливий? Правда ж?
Рядок 63: Рядок 63:
 
— Ой,— вигукнула фея,— я й забула, що поки ти золотий, ти не спроможний відповідати. Стривай, я тебе на хвильку зроблю знову живою людиною.
 
— Ой,— вигукнула фея,— я й забула, що поки ти золотий, ти не спроможний відповідати. Стривай, я тебе на хвильку зроблю знову живою людиною.
  
І фея торкнулася до золотої статуї своєю чарівною паличкою. Тієї ж миті Мартіно як вітром знесло з каменя і він чимдуж кинувся тікати разом із своєю сопілкою та повстяною торбою за плечима.
+
І [[фея]] торкнулася до золотої статуї своєю чарівною паличкою. Тієї ж миті Мартіно як вітром знесло з каменя і він чимдуж кинувся тікати разом із своєю сопілкою та повстяною торбою за плечима.
  
 
— Стривай! Стривай! —гукала здивована фея.
 
— Стривай! Стривай! —гукала здивована фея.
  
 
Але що гучніш вона гукала, то швидше мигтіли позаду Мартіно його драні черевики.
 
Але що гучніш вона гукала, то швидше мигтіли позаду Мартіно його драні черевики.
 +
 +
 +
{{Шаблон:Італійські народні казки українською мовою}}
 +
{{Чарівні казки}}

Поточна версія на 18:02, 19 вересня 2013

Ось що розповідають у нашій стороні.

Жив колись у селі Кальтанісетті хлопець-пастух на ім’я Мартіно.

Бідний він був: ходив у полатаній куртці, драних черевиках і старому повстяному капелюсі.

За спиною в нього завжди теліпалась повстяна торбина.

Тільки вроду Мартіно мав незвичайну,— мов те сонце в блакитному небі, і вмів він дуже гарно грати на сопілці, а ще краще співати.

Наймався хлопець за пастуха то в одному, то в другому селі.

І всюди дівчата просто гинули за ним, парубки — заздрили, а літні люди завжди найпривітніше йому всміхались.

Це й запаморочило молодикові голову, і великі гордощі опанували його душу.

Іде він якось натомлений від одного села до другого та й сів на камінь посеред галявини спочити.

Витяг з торбини свою сопілку та й заграв, що знав.

Почула те лісова фея і схотіла подивитися, хто це так гарно грає.

Пурхнула вона зі стокротки на конюшину, з конюшини на дзвіночок, із дзвіночка — на гвоздику та й прилетіла, мов метелик,— а саме так і літають феї,— до галявинки.

— Ой, який ти щасливий, юначе! — вигукнула фея, побачивши Мартіно.— Хто твою гру почує — зачарується, а тебе побачить — замилується.

— Ет, не кажи! Хіба є нещасливіший, ніж я, на світі? Подумай сама: щоб люди змогли побачити мою вроду, я повинен отак никати, як бездомний собака, від села до села. Хіба я не вартий того, щоб люди самі збігались з усіх усюд помилуватися мною?

З такою вродою мені тільки золотою статуєю бути. Отоді-то я був би щасливий!

— Гаразд, я дам тобі таке щастя. Це мені неважко.

Фея доторкнулась до Мартіно своєю чарівною паличкою, і тієї ж миті він у чому був, у тому й став весь золотий.

І його повстяний капелюх, і полатана куртка, і вільхова сопілка, і навіть камінь, на якому сидів Мартіно,— все стало золотим.

Фея радісно заплескала в свої малесенькі долоньки, засміялась і пурхнула, як метелик, із гвоздички на дзвіночок, із дзвіночка на конюшину, з конюшини на стокротку, а там і геть зникла серед лісових квіток.

А золотий пастушок залишився сидіти сам посеред галявинки на золотому камені.

Здійснилося бажання Мартіно: з ближніх і дальших сіл потяглися люди, щоб помилуватись ним.

Вечорами на галявці збирались хлопці з дівчатами і співали веселих пісень. Дехто з хлопців грав на сопілці, а всі танцювали.

Тільки Мартіно стояв непорушно. А як йому кортіло поспівати й потанцювати з хлопцями та дівчатами!

Він хотів був піднести сопілку до губ, але золота рука не послухалась його.

Хотів заспівати, проте із золотого горла не можна було видушити й звука.

Тоді він вирішив потанцювати з котроюсь красунею, проте золотих ніг не можна було зрушити з золотого каменя...

Йому раптом стало страшно, і він хотів закричати, але не міг; хотів заплакати — і теж не міг, бо в його золотих очах не було навіть сліз.

Так минали дні за днями, тижні за тижнями й місяці за місяцями.

Рівно через три роки на галявку з квіточки на квіточку, з травинки на травинку знову прилетіла фея.

— От щасливий цей пастух! — сказала фея.— Він здобув усе, чого душа його бажала. Ну, скажи, ти тепер щасливий? Правда ж?

Але статуя мовчала.

— Ой,— вигукнула фея,— я й забула, що поки ти золотий, ти не спроможний відповідати. Стривай, я тебе на хвильку зроблю знову живою людиною.

І фея торкнулася до золотої статуї своєю чарівною паличкою. Тієї ж миті Мартіно як вітром знесло з каменя і він чимдуж кинувся тікати разом із своєю сопілкою та повстяною торбою за плечима.

— Стривай! Стривай! —гукала здивована фея.

Але що гучніш вона гукала, то швидше мигтіли позаду Мартіно його драні черевики.