Відмінності між версіями «Цеглина та віск (італійська народна казка)»

Матеріал з Казки українською мовою
(Створена сторінка: Лежали якось на поличці в однієї господині цеглина й шматок воску. Цеглині там було місц...)
 
 
(Не показано 2 проміжні версії ще одного користувача)
Рядок 27: Рядок 27:
 
Нахилився він близенько до вогню, щоб витягти жарину й розпалити люльку, і раптом побачив віск, що хотів стати твердим, як цегла, а став такий м’який, що аж поплив.
 
Нахилився він близенько до вогню, щоб витягти жарину й розпалити люльку, і раптом побачив віск, що хотів стати твердим, як цегла, а став такий м’який, що аж поплив.
  
— От добре,— зрадів господар,— я з цього воску виліплю пречудову ляльку!
+
— От добре,— зрадів [[господар]],— я з цього воску виліплю пречудову ляльку!
  
 
Так він і зробив — виліпив гарнесенького воскового хлопчика, якого назвав Пульчінелло.
 
Так він і зробив — виліпив гарнесенького воскового хлопчика, якого назвав Пульчінелло.
Рядок 50: Рядок 50:
  
 
А я вже переповів її вам.
 
А я вже переповів її вам.
 +
 +
 +
{{Шаблон:Італійські народні казки українською мовою}}
 +
{{Чарівні казки}}

Поточна версія на 17:53, 19 вересня 2013

Лежали якось на поличці в однієї господині цеглина й шматок воску.

Цеглині там було місце — адже господиня щодня гострила об неї ножі.

А чого віск потрапив на поличку, того й досі ніхто не знає. Певно, колись його хтось там поклав, от він і лежав собі без діла.

Якось віск і питає в цеглини:

— Скажи, сусідко, чого ти така тверда?

А цеглина відказує:

— Не завжди я була такою. Колись і я, і сестри мої були м’які, бо ми з глини. У ту глину налили води, довго місили, наробили цегли-сирцю, просушили, а тоді всунули в піч. Там на вогні ми й стали такі тверді та дзвінкі.

— Ой, як би й мені хотілося стати таким твердим, як ти! — заздрісно сказав віск.— Аж любо дивитись, коли об тебе гострять ніж. А я б так не зумів, не витримав би — з мене б тільки тирса полетіла. Ой, погано бути м’яким, страх погано!

Уранці господиня розтопила в печі. Полум’я так і лизало накладені дрова.

Побачив полум’я віск і враз пригадав, що цегла стала твердою, загнітишись на вогні.

Підсунувся він на краєчок полички та бух ближче до вогню! Тут йому як припекло! Він увесь розм’як, а з-під споду почав топитися.

Так би й розплився, якби саме тоді до кухні не зайшов господар. А був той чоловік лялькар.

Ходив від двору до двору з своїми ляльками, зробленими з дерева й ганчір’я, і влаштовував цікаві вистави.

Нахилився він близенько до вогню, щоб витягти жарину й розпалити люльку, і раптом побачив віск, що хотів стати твердим, як цегла, а став такий м’який, що аж поплив.

— От добре,— зрадів господар,— я з цього воску виліплю пречудову ляльку!

Так він і зробив — виліпив гарнесенького воскового хлопчика, якого назвав Пульчінелло.

Хлопчик вийшов такий кумедний, що хто тільки гляне на його тонкий задертий ніс, широкий рот і хитруваті оченята, так і засміється.

Під кінець вистави господар виносив із-за лаштунків Пульчінелло, що вклонявся на всі боки, а лялькар замість нього проказував тоненьким голоском:

— Шановні синьйори! Колись я заздрив цеглині тільки тому, що вона тверда. З цегли, випаленої в печі, можна поставити будинок, проте з неї не виліпиш Пульчінелло.

З мене, звичайно, будинка не збудуєш, та й від вогню мене треба держати якнайдалі.

Зате я веселий і звеселяю вас.

Отож ви бачите, синьйори поважного віку і молоді, ба навіть маленькі синьйори, що кожен добрий на своєму місці.

Потім Пульчінелло ховався за лаштунки, а задоволені глядачі йшли додому.

А звідкіля все ж таки довідався лялькар, про що розмовляли між собою вночі на поличці віск і цегла?

Дуже просто й зрозуміло: він сам придумав цю казку і розповів її мені.

А я вже переповів її вам.