Як чоловік зі змією судився (кубинська народна казка)

Матеріал з Казки українською мовою
(Перенаправлено з Як чоловік зі змією судився)
Перейти до: навігація, пошук

Якось пішов рибалка до річки риби наловити. Цілий день закидав він невода, але так нічого й не впіймав.

Ішов мимо подорожній і привітався до нього:

— День добрий, чоловіче!

— Доброго й тобі здоров’я! — відказав рибалка.

— Спіймав що-небудь?

— Якби ж то, цілий день ловив і нічогісінько!

— Ну ж бо,— мовив подорожній,— закинь іще раз на моє щастя, побачимо, що витягнеш. Я заплачу тобі, як щось упіймаєш.

І рибалка ще раз закинув сіті. А коли витяг їх на пісок, то аж сльози набігли йому на очі: у сітях був глек, а в ньому, певне, гро-ші...

Прокляв рибалка свою долю, та що вдієш: віддав глека подорожньому, і той заплатив, як обіцяв.

Чоловік радий, схопив глека та мерщій у ярочок, щоб відкрити на самоті. Сів і обережно зняв накривку. Нахилився до глека — а звідти зміюка виткнулася. Обвилася йому навкруг шиї і мовила:

— Я тебе з’їм!

— Чим же я завинив перед тобою? — питається чоловік.

— Я тебе з'їм,— знову каже змія.— Той, хто мене вкинув сюди, був людиною, твоїм братом. Він засунув мене в глек і кинув у річку, і я заприсяглася з’їсти першу-ліпшу людину, яку побачу, коли виберуся з глека.

— Ні! — сказав чоловік.— Не маєш права їсти мене, бо я зробив тобі добро. А як хочеш не по праву чинити, то що ж — їж!

— Маю право,— затялася змія,— бо той, хто вкинув мене в річку, був людиною, і я вже сказала, що заприсяглася. Але щоб довести тобі це моє право, ми підемо попитаємо перших трьох, кого стрінемо.

Чоловік узяв глека, і вони рушили. Першим стрівся їм старезний кінь. Вени й попрохали вислухати їх. Змія почала розповідь здалеку :

— Якось мене спобав один чоловік і, помучивши досхочу, засунув у глек, а глек закинув у річку. Довго-довго я сиділа в ньому, ще трохи — і була б померла з голоду. Я благала бога, щоб допоміг мені вийти звідти, але насамперед заприсяглася з’їсти першу-ліпшу людину, яку побачу. Ось цей чоловік сьогодні, ловлячи рибу, витяг глека і, подумавши, що в ньому гроші, відкрив його, а я, як і заприсяглась, обвилася круг його шиї. Тож скажи: маю я право з’їсти його чи ні?

— Їж, їж! — мовив кінь.— Бо людині не можна вірити.

— Стривай, чому ти так кажеш? — жахнувся чоловік.— Чим я завинив перед тобою?

— Слухай же! — мовив кінь, прихилившись до дерева, щоб не впасти.— Я народився в селі. Перший мій господар був бідняк. Коли я підріс, він продав мене багатієві. Доки я був молодий, господар добре дбав про мене. Двоє слуг доглядали мене: я завжди ходив чистий, вичесаний, нагодований і напоєний. Коли мій господар зби-рався кудись їхати, на мене одягали парчеве сідло і срібну вуздечку. І господар все пестив мене. А коли я постарів, він купив собі мо-лодого коня, а про мене став дбати вже менше. Але мені все одно сіромаха, весь час переїздив з місця на місце, і мені доводилося возити все його збіжжя. Якось, голодний і геть знесилений, упав я з поклажею й ледве підвівся.

Вугляр дуже розлютився і продав мене циганам. Влітку, доки було тепло, ті ще сяк-так доглядали мене, пасли. А тепер, як бачиш, зима, і цигани, не маючи корму, покинули мене тут здихати з голоду. А я ж їм так вірно служив!.. Ось чому людині не можна ві-рити.

Вислухавши коня, змія підстьобнула чоловіка, і вони пішли далі.

Йшли, йшли вони й здибали собаку. Змія зупинила його і розповіла все так, як і коневі.

Собака, ледве дослухавши її, мовив зловтішно:

— Їж, їж! Людині не можна вірити.

— Чому? — запитав чоловік.

— Ось послухай,— почав собака.— Коли я був цуценям, господиня мила мене двічі, а то й тричі на день, та все з милом. Обідав я за одним столом з господарями, спав у теплому кутку. А коли по-старів, мене викинули в двір. Багато років я стеріг садибу від лихих людей. А коли став уже зовсім негодящий, вигнали мене на ву-лицю. Якось я спробував повернутися назад. І що ж? Зачинили во-рота, поставали всі, хто з ціпом, хто з каменюкою, і відлупцювали і мене, а тоді, ледь живого, викинули на гноїще. Ніде мені подітись, то я оце і йду топитися. От і кажу: коли людина не пам’ятає добра, то й їй вірити не можна.

Змія підхльоснула чоловіка, і вони пішли далі шукати третього, останнього. На щастя, назустріч ішла кумася лисиця. Змія покликала її, а чоловік тайкома показав лисиці свої пальці. Та зрозуміла, що він обіцяє їй десяток курей, і побігла собі далі,— так ніби й не чує змії. Тоді змія голосніше попросила її зупинитись на хвилинку, розсудити їх з чоловіком.

Лисиця стала віддалік і каже:

— Про який суд можна тут говорити, коли ти обвилася йому круг шиї й душиш? Відпусти його, як хочеш, щоб я вас розсудила.

І змія відразу спустилась додолу. Тоді почала свою розповідь:

— Мене схопив один чоловік, засунув у глечик і вкинув у річку

— Стривай.— перепинила її лисиця.— коли ти справді хочеш щоб я вислухала вас, то не бреши так безсоромно: як могло таке здоровенне зміїще поміститися в тому глекові?

— Правда, правда, так було! — обізвався чоловік.— Я її звідти випустив.

Лисиця обернулася до нього:

— І ти, чоловіче, мене дуриш! Та я рідному батькові не повірила б!

Змія розсердилась і залізла в глечик, тільки голова її стриміла зверху.

— А бачиш,— мовила лисиця.— Таки не вміщаєшся!

І тоді змія залізла з головою.

Лисиця моргнула чоловікові, і той закрив глечик.

— Закинь глечика в болото,— сказала лисиця,— і більше ніколи не судися зі зміями. А коли принесеш курей, шукай мене тут.

Чоловік від щирого серця подякував лисиці й мовив:

— Хай же відтепер буде так, щоб без тебе ніде ніякий суд не вершився!

Відтоді й повелося, що судді та владики носять лисяче хутро.

Увечері чоловік вернувся додому й поклав у кошик дванадцятеро курей.

— Куди це ти збираєшся? — питає жінка.

І тоді він розповів їй усе, як було. Жінка подумала:

«Який дурень мій чоловік! Віддати курей лисиці!»

Коли чоловік заснув, вона встала й замість курей посадила в кошик хорта.

Вранці чоловік підхопився, спросоння, не глянувши в кошик, закинув його за плечі й подався на домовлене місце. Свиснув раз, другий — і лисиця вже тут як тут. Стала над кошиком, витріщила очі, щоб курей налякати.

Чоловік одкрив кошика, хорт вистрибнув звідти і роздер лисицю. Тільки й встигла сердешна мовити:

— А таки справді вірити людині не можна!




Вовчик
Перегляди
Особисті інструменти